Bywają chwile trudne, ale nie wolno się złamywać/ Бувають складні моменти, але не можна зламатися

– Docieramy wszędzie tam, gdzie są osoby w kryzysie uchodźczym. 200 osób dzięki  naszym działaniom podjęło zatrudnienie.

– Na przykład w sanepidzie pracę znalazła kobieta, która była pielęgniarką na Ukrainie. Znajomość języka ukraińskiego okazała się dodatkowym atutem, a jednocześnie na tyle pomogły jej nasze kursy języka polskiego, że nie miała problemu, żeby się porozumieć w pracy. Prowadzimy spotkania z psychologiem: indywidualne, grupowe. Organizujemy wycieczki, które mają za zadanie przybliżenie osobom, które tutaj przyjechały, historię Polski i regionu. Chodzi o to, abyśmy we wzajemnych relacjach zainteresowali się drugą osobą. Prowadzimy świetlicę socjoterapeutyczną, w której są dzieci z Ukrainy i z Polski. Integracja jest bardzo ważna. Dzieci budują przyszłość. Momentów wzruszających i pięknych jest bardzo dużo. Każda osoba, która do nas przychodzi, to odrębna historia. Bywają momenty trudne, ale nie wolno się złamywać. Trzeba mieć zawsze nadzieję. Mam wewnętrzne przekonanie, że jest w nas potrzeba pomagania innym i czynienia dobra. Gdy ktoś dzwoni i mówi, że dzięki nam znalazł pracę lub na przykład wynajął mieszkanie, a dotychczas mieszkał w miejscu zbiorowego zakwaterowania, to są takie nasze sukcesy

­– Do Polski przyjechałam 26 lutego 2022. Dwa dni po wybuchu wojny w Ukrainie. Mam dwie nastoletnie córki i chorą matkę. Byłam przekonana, że wojna szybko dotrze do lwowskiego regionu, z którego pochodzę. Nie pomyliłam się. Wiele osób sądzi, że wojna to na wschodzie Ukrainy. To nie tak. Wojna toczy się w całym kraju. Nie było łatwo zostawić wszystko: dom, przyjaciół, pracę. Fajną pracę. Byłam prawniczką w firmie budowlanej. Uznałam jednak, że bezpieczeństwo mojej rodziny jest najważniejsze. Na granicy czekaliśmy ponad dobę. Ze względu na stan zdrowia mamy zdecydowałyśmy się zostać w Przemyślu. Pierwszy miesiąc był bardzo trudny. Śledziłyśmy wiadomości z Ukrainy, a tam działy się straszne rzeczy. Bombardowania, przemoc, gwałty. Na początku miałyśmy nadzieję, że wojna szybko się skończy. Stało się inaczej. Nie mogłam kontynuować pracy zdalnie, więc doszłam do wniosku, że trzeba się adoptować w tym środowisku, w którym się jest. Tak trafiłam najpierw na kurs języka polskiego, a obecnie pracuję w Centrum Pomocy Migrantom i Uchodźcom przy Caritas Archidiecezji Przemyskiej. Kiedy tylko czekasz i nic nie robisz dla Ukrainy, dla drugiego człowieka, to ktoś może odnieść wrażenie, że tyś uciekła, nie ma cię w domu, nic nie robisz. W Centrum pomagamy wielu samotnym uchodźczyniom odnaleźć się w nowej dla nich rzeczywistości. Gdy przychodzą do Centrum i potrzebują pomocy, zawsze ją otrzymują.

– Pochodzę z Kupiańska, obwód charkowski. Teraz tam front. Mam dwie córki. Starsza jest niepełnosprawna. Mieszkała u mojej mamy w Charkowie, oddalonym od Kujańska o 100 kilometrów. Tam się uczyła. Na sobotę i niedzielę wracała do domu. Młodsza była ze mną. Kiedy wybuchła wojna, zaczęła się panika. Znaleźliśmy się pod okupacją. Nie wiedziałam, co robić.? Dopóki był zasięg telefoniczny, zdążyłam zadzwonić do mamy do Charkowa. Zamówiłam jej taksówkę. Poprosiłam, żeby zakupiła leki, wzięła dokumenty i wsiadła z moją starszą córką do pociągu. Nie wiedziały, w jakim kierunku pojadą.? Czy to będzie Lwów? Może Użgorod? Tak się stało, że pociąg był do Lwowa. Zamartwiałam się, kto może im pomóc.? Mam znajomych we Lwowie. Oni pomogli w pierwszych dniach wojny. Gdy we Lwowie zrobiło się niebezpiecznie, poradzili, aby szukać pomocy w Polsce.
Tak się tutaj znalazły. Zaraz po przekroczeniu granicy, w Rawie Ruskiej, jeden z wolontariuszy zaproponował im pomoc. Zakwaterował je u zaprzyjaźnionej rodziny. Zorganizował pomoc medyczną. Córka się rozchorowała. Wysoka temperatura, stres. Napisałam do mamy esemesa, że będę za trzy tygodnie.

– Zaczęłam planować swój wyjazd

– Brakowało jedzenia, benzyny. Udało mi się trochę zdobyć. Mam samochód, potrafię prowadzić. W tym czasie (początek marca 2022) w naszym mieście byli już Czeczeńcy. Zapakowaliśmy się do samochodu: ja, młodsza córka, mój partner, dwa koty, maszyna do szycia. Jechaliśmy w kolumnie innych samochodów, autobusów. Czeczeńcy wszystkich kontrolowali. Mężczyzn rozbierali. Sprawdzali tatuaże. Symbole i hasła ukraińskie mogły wskazać wśród wyjeżdżających żołnierzy. Na odcinku 100 kilometrów sprawdzali nas 15 razy. Jechaliśmy dwa dni. Po ostatniej kontroli nie mogłam powstrzymać spazmatycznego płaczu. Granice przekroczyłyśmy same z córką. Mój partner po kilku tygodniach, gdy skończył 60 lat. Trafiliśmy do Narola. Tam była już moja starsza córka i mama. Nie znałam polskiego.  Pracowałam przy zbiorze truskawek. Potem w Bełżcu zatrudniłam się w przedsiębiorstwie przetwórczym. Po miesiącu, otrzymałam dokumenty, potwierdzające niepełnosprawność córki. Młodsza mogła chodzić do szkoły w Narolu, dla starszej nie było w tym mieście specjalistycznego ośrodka. W internecie szukałam szkoły polsko-ukraińskiej i szkoły dla starszej córki. Najbliżej był Przemyśl. A do Centrum Pomocy trafiłam dzięki koleżance, która poinformowała mnie o kursach języka polskiego dla uchodźców. Pomagam w różnych zajęciach integracyjnych. Prowadzę warsztaty krawieckie, kulinarne. Przekazuje swoje umiejętności przychodzącym do Centrum Pomocy dzieciom, nastolatkom, seniorom. Robię to z potrzeby serca.

– Наприклад, жінка, яка в Україні працювала медсестрою, знайшла роботу в санітарній службі. Знання української мови виявилось додатковою перевагою, а водночас наші курси польської мови допомогли їй настільки, що вона без проблем могла порозумітися на роботі. Проводимо зустрічі з психологом: індивідуальні, групові. Організовуємо екскурсії, щоб ознайомити людей, котрі приїхали до нас, з історією Польщі та регіону. Ідея полягає в тому, щоб ми зацікавились одні одними. У нас працює соціально-терапевтична світлиця для дітей з України та Польщі. Інтеграція є дуже важливою. Діти будують майбутнє. Є дуже багато зворушливих і красивих митей. Кожна людина, яка приходить до нас – це окрема історія. Бувають важкі моменти, але не можна здаватися. Завжди треба мати надію. У мене є внутрішнє переконання, що в нас є потреба допомагати іншим і творити добро. Коли хтось дзвонить і каже, що завдяки нам знайшов роботу або, наприклад, винайняв квартиру, тоді як раніше жив у громадському гуртожитку – це наші успіхи”,

– Я приїхала до Польщі 26 лютого 2022 року, через два дні після вибуху війни в Україні. У мене дві доньки підліткового віку і хвора мати. Була переконана, що війна швидко докотиться до Львівської області, звідки я родом. Не помилилася. Багато людей думають, що війна точиться на сході України. Це не так. Війна триває по всій країні. Було нелегко залишити все: дім, друзів, роботу. Хорошу роботу. Я була юристкою в будівельній компанії. Однак вирішила, що безпека моєї сім’ї – це найважливіше. На кордоні ми чекали більше доби. Враховуючи стан здоров’я моєї мами, ми вирішили залишитися в Перемишлі. Перший місяць був дуже важким. Ми слідкували за новинами з України, а там відбувалися жахливі речі. Бомбардування, насильство, зґвалтування. На початку сподівалися, що війна швидко закінчиться. Але сталося інакше. Я не могла продовжувати працювати віддалено, тому прийшла до висновку, що потрібно адаптуватися в тому середовищі, де ти знаходишся. Так я потрапила спочатку на курси польської мови, а тепер працюю у Центрі Допомоги Мігрантам та Біженцям при Карітасі Перемиської Архідієцезії. Коли ти просто чекаєш і нічого не робиш для України, для іншої людини, то у когось може скластися враження, що ти втекла, тебе немає вдома, ти нічого не робиш. У Центрі ми допомагаємо багатьом самотнім жінкам-біженкам зорієнтуватись в новій для них реальності. Коли вони приходять до Центру і потребують допомоги, то завжди її отримують.

– Я родом з Куп’янська Харківської області. Зараз там лінія фронту. У мене дві доньки. Старша – з інвалідністю. Вона жила з моєю матір’ю в Харкові, це 100 кілометрів від Куп’янська. Там навчалася. Приїжджала додому на суботу та неділю. Молодша була зі мною. Коли вибухнула війна, почалася паніка. Ми опинились в окупації. Я не знала, що робити. Поки був телефонний зв’язок, мені вдалося зателефонувати мамі до Харкова. Замовила їй таксі. Попросила купити ліки, взяти документи і зі старшою донькою сісти на потяг. Вони не знали, в якому напрямку їхатимуть. Чи це буде Львів? Може, в Ужгород? Так сталося, що потяг був на Львів. Я хвилювалася, хто їм може допомогти. У мене є знайомі у Львові, які допомагали в перші дні війни. Коли у Львові стало небезпечно, порадили нам шукати допомоги в Польщі. Так вони опинилися тут. Одразу після перетину кордону, в Раві-Руській, один з волонтерів запропонував їм допомогу. Розмістив їх у родині друзів. Організував медичну допомогу. Донька почала хворіти. Висока температура, стрес. Я написала смс мамі, що приїду через три тижні.
 

– Я почала планувати свій виїзд,

– Не вистачало їжі, бензину. Мені вдалося дещо роздобути. Маю машину, вмію їздити. На той час (початок березня 2022 року) в нашому місті вже були чеченці. Спакувалися в машину: я, моя молодша дочка, мій партнер, два коти, швейна машинка. Ми їхали в колоні інших машин, автобусів. Чеченці контролювали всіх. Роздягали чоловіків. Перевіряли татуювання. Символи і українські гасла могли виказати солдат серед тих, хто намагались виїхати. На відрізку в 100 кілометрів нас перевіряли 15 разів. Ми їхали два дні. Після останньої перевірки я не могла зупинити спазматичного плачу. Кордон перетнули ми з донькою наодинці. Мій партнер приїхав через кілька тижнів, коли йому виповнилося 60 років. Потрапили ми в Нароль. Моя старша дочка і мама вже були там. Я не знала польської мови. Працювала на зборі полуниці. Потім, у Белжеці, влаштувалася до переробної компанії. Через місяць отримала документи, що підтверджують неповносправність моєї дочки. Молодша могла ходити до школи в Наролі, для старшої в цьому місті не було спеціалізованого центру. Я шукала в інтернеті польсько-українську школу і школу для старшої доньки. Найближча була в Перемишлі. До Центру Допомоги я потрапила завдяки подрузі, яка розповіла мені про курси польської мови для біженців. Я допомагаю з різними інтеграційними заходами. Проводжу майстер-класи з шиття та кулінарії. Передаю свої вміння дітям, підліткам і людям похилого віку, які приходять до Центру Допомоги. Роблю це за покликом серця”,