Прикордонні села Сумщини опинилися під окупацією в перші ж години повномасштабної війни. Побачивши колони російських танків, що рухалися через село, шестеро місцевих хлопців, друзів дитинства, вирішили прориватися на Західну Україну.
У хлопців були два легковики, в які вони взяли ще двох дівчат і двох жінок, вагітних на 7 і 9 місяці.
Дорогою на захід довелося обганяти російські колони з військовою технікою, що рухалися на Київ. Те, як їм неймовірно пощастило, друзі зрозуміли тільки пізніше.
Ось уже два з половиною роки “сумський підрозділ”, що вирвався з окупації, служить у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді.
“Нє висовивайтєсь 2-3 дня, скоро всьо закончітся…”, – запевнив російський десантник”
Від прикордонних населених пунктів на Охтирщині до російської Бєлгородської області близько 30 км. Перша колона російських танків пройшла через найближчі села в бік Сум перед обідом. За кілька годин заїхала ще одна колона різної техніки й зупинилася.
ВІДЕО ДНЯ
Тоді компанія з шести друзів, мешканців двох сусідніх сіл, зрозуміла, що з дому треба виїжджати. Наймолодшому з хлопців було 18, двом найстаршим – по 26 років. Збори зайняли кілька годин. У два легковики – “Форд-Фокус” і “Жигулі” 99-ї моделі – взяли мінімум необхідних речей. І посадили двох дівчат і двох вагітних жінок.
Дорога на захід від кордону одна – траса на Суми. Хлопці знали, що по ній кілька годин тому поїхала колона росіян, яку доведеться обганяти. І все одно поїхали.
– Моя дружина тоді була на 7 місяці, дружина мого друга Сергія (офіційно вони розписалися пізніше) – на 9-му, – розповідає один із друзів Віталій. – Про те, щоб вони народжували в окупації, не могло бути й мови. Крім того, всі ми хотіли воювати, а для цього треба було прорватися на контрольовану Україною територію. Тому вирішили спочатку відвезти дівчат і жінок на Закарпаття, де живе моя мама.
П’ятеро друзів у перші дні після мобілізації. Шостий робить знімок
Фото надані героями тексту
Першу російську колону друзі наздогнали за кілька десятків кілометрів. І пішли на обгін. Десантники на одному з БТР із закритими балаклавами обличчями навели на легковики автомати, і хлопці збавили швидкість. Однак інший росіянин махнув рукою – проїжджайте.
– Напевно, ми діяли нерозсудливо, – каже Сергій, товариш Віталія. – Але тоді ще не було Бучі, Ірпеня та інших міст, де росіяни просто так розстрілювали цивільні машини й мирних людей. Коли десантники навели на машину автомати, стало не по собі (поруч сиділа вагітна дружина). Але ми діяли автоматично й проїхали далі. По-справжньому страшно стало набагато пізніше, коли згадували цей епізод.
Ще за кілька десятків кілометрів росіяни якраз почали встановлювати на трасі блокпост. “Жигулі”, які їхали першими, встигли проскочити, а “Форду” один із військових жестом наказав зупинитися.
– На трасі стояли кілька десятків піхотинців, а збоку під лісом вишикувалися десь 70 одиниць техніки – танки, БМП, БТР, заправники, вантажівки… – продовжує Віталій. – Це приблизно за 20 кілометрів від Сум. Росіяни були нормально одягнені (в мультикамі) і добре озброєні, явно не “чмоні”. Поводилися дуже самовпевнено.
Віталій вийшов із машини і один із росіян спитав напрям до якогось села. Хлопець “включив дурника” – сказав, що вони не місцеві, були в гостях і повертаються додому. Тоді росіянин попросив телефон, щоб подивитися по гугл-карті.
Видно, російські мобільні оператори не працювали в роумінгу, і він вирішив подивитися через український. Однак машини знаходилися в такій місцевості, де мобільний зв’язок взагалі не бере (місцеві називають її “Бермудським трикутником”), тому в нього нічого не вийшло. Десантник повернув телефон і навіть побажав щасливої дороги.
– Я набрався нахабства й спитав: “Мужики, це все надовго?”, – згадує Віталій. – “Нє висовивайтєсь 2-3 дня, скоро всьо закончітся”, – відповів один. – Це був перший день війни, росіянам ще не наваляли як слід, та й зв’язку в них не було. Мабуть, ті десантники дійсно вважали, що визволяють Україну від нацистів, тому повелися з нами лояльно.
На окружній Сум друзі побачили ще одну російську колону з танків, поруч із якою окопувалися реактивні системи залпового вогню “Град” і “Ураган”. А далі легковики виїхали на Київську трасу й дали по газах.
– Перші підрозділи ЗСУ ми зустріли в Полтавській області, – каже Віталій. – Я побачив командно-штабну машину, підійшов і показав на карті, де росіяни поставили й окопали техніку. Раніше вчився в Сумському військовому ліцеї, то розуміюся в цьому. І ми рушили далі. Перед Києвом поліція порадила добиратися на Закарпаття через Білу Церкву, тому довелося змінити маршрут.
Біля Білої Церкви у “Жигулях” розірвало радіатор. Хлопці дотягнули “Фордом” поламану машину до АЗС і почали шукати автомагазин. Це виявилося непросто – весь бізнес через війну став.
Місто якраз обстрілювали, і одна з ракет пролетіла прямо над АЗС. Однак сумчани вмовили одного з продавців на пару хвилин відчинити автомагазин, він пішов назустріч, почувши про вагітних жінок, які прорвалися з окупованої території. Друзі прямо на АЗС поміняли радіатор і поїхали далі. Загалом дорога до Закарпаття зайняла три доби – на трасах часто виникали затори, а на АЗС відчувався страшний дефіцит пального.
Віталій (він же Янек) ліворуч і Андрій (посередині) на бойовому виїзді. Поруч сидить товариш із Сумщини, на жаль, уже загинув
Фото надані героями тексту
“Яка контузія, які крапельниці? У мене через три дні одруження!”
По прибутті хлопці зареєстрували вагітних жінок у місцевій лікарні й зібралися радитися, як бути далі. Мобілізаційний вік тоді починався з 27 років, тому жоден із сумчан під мобілізацію не потрапляв. За винятком одного – 22-річного Владислава, котрий перед повномаштабкою відслужив три роки в армії по контракту. Однак усі хлопці без жодних вагань вирішили йти в ЗСУ.
Оскільки їхати назад на схід, щоб потрапити в якусь місцеву бригаду, було нереально, пішли в найближчий військкомат. Усіх мобілізували дуже швидко, без жодних формальностей. Питання виникли тільки до наймолодшого Андрія, котрому було всього 18.
“Куди тобі на війну? Там убити можуть! Їдь собі додому!” – вигукнула працівниця військкомату, подивившись на документи юнака.
“Мені не можна додому, я піду зі своїми друзями”, – відповів Андрій. Більше заперечень не було.
Наймолодший із сумчан 20-річний Андрій: “Я хочу здійснювати свої мрії, поки є можливість. Найголовніші – завести сім’ю, стати батьком…”
Фото надані героями тексту
У перших числах березня всі сумчани були зараховані в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. І вже за кілька днів прибули ешелоном у зону бойових дій на Запоріжжя.
Командування пішло назустріч хлопцям – зачислило всіх у один підрозділ. Спочатку це був ремонтний батальйон, який більшу частину задач виконує на віддалі від лінії фронту. Однак як тільки в бригаді створили підрозділ безпілотників, усі сумчани перевелися туди.
Служити пілотом БПЛА набагато небезпечніше, однак друзі вважають, що тут від них більше користі. Вони швидко навчилися “літати” і одразу стали в колективі однією з найміцніших ланок. Віталій уже дослужився до головного сержанта, а оскільки хлопець він із гумором і вміє пародіювати президента-втікача Януковича, отримав від колег позивний Янек.
– “Шо я вам могу сказать? В Украінє всьо будєт харашо. Но нє бистро, нє сразу. І не для вас”, – демонструє він свій талант, копіюючи “фірмову” януковичівську манеру висловлюватися.
Від початку служби троє з друзів-сумчан встигли поміняти сімейний статус. Віталій (він же Янек) і Сергій стали батьками (Сергій офіційно уклав шлюб, уже будучи в ЗСУ, під час відпустки). А наймолодший Андрій одружився й теж готується стати батьком. З його одруженням пов’язана трагікомічна історія – за три дні до запланованої відпустки хлопець із друзями потрапив “під роздачу” й ледь не загинув. Але, на щастя, відбувся контузією.
Сергій: “Те, що мої рідні далеко, – найважче, це єдине, що тягне додому, з рештою можна миритися”
Фото надані героями тексту
– Ми тоді гарно попрацювали по росіянах – знищили дві машини й піхотну СП-шку (спостережний пункт), – розповідає Андрій. – Але наше місце засікли й відправили в посадку FPV-дрони.
Нас врятувала маскувальна сітка – оператор подумав, що ми під нею й залетів туди. А ми сиділи за два метри в простенькому укритті. Бахнуло тоді добряче. Ми кинулися в бліндаж і ледве встигли заскочити, як посадку почали крити з мінометів і ствольної артилерії.
Обстріл тривав хвилин 40, снаряди лягали зовсім поруч, і хлопці думали, що звідти вже не вийдуть. Нарешті наша арта засікла російські гармати й примусила їх замовкнути.
Контужених бійців відправили в лікарню, вони мали пробути там мінімум тиждень. Однак Андрій запротестував: “Які крапельниці? У мене відпустка, я маю одружуватися!”. І лікарі зглянулися – виписали його раніше. За кілька днів, як і планувалося, Андрій одружився. Це було минулого року, нареченому тоді виповнилося 19, а нареченій – 18 років.
– Я розумію, що молодий і усвідомлюю, де знаходжуся, – каже Андрій. – Але війна не стримувала мене від одруження – навпаки, підштовхнула. Невідомо, чи повернуся я додому й коли це буде. Тому треба здійснювати свої мрії, поки є можливість. Найголовніші – завести сім’ю, стати батьком… Треба користатися можливістю, бо може статися так, що всі мрії підуть прахом. Але я оптиміст!
Разом з товаришами під час виїзду на бойові позиції
Фото надані героями тексту
“Коли їду з відпустки, син не відпускає… А потім ображається – тиждень не говорить зі мною телефоном”
Без оптимізму в армії ніяк, особливо, з урахуванням специфіки роботи. Під час виконання бойових завдань усі сумчани отримали контузії, а дехто й поранення. Хтось уже міг звільнитися за станом здоров’я. У Сергія, наприклад, з дитинства проблеми з серцем. У 18 років його не взяли на строкову службу, а після кількох лікарських комісій взагалі списали з обліку. Однак у військкоматі він про це не сказав.
Дружина Сергія народила на Закарпатті через кілька тижнів після того, як він прибув у зону бойових дій.
– Про жодні відпустки за сімейними обставинами мова тоді не йшла, тому я зміг побачити сина тільки по відеозв’язку, – каже Сергій. – Однак у травні народила дружина Віталія, і він умовив командування дати 10-денні відпустки нам обом. Так я вперше зміг побачити сина вживу, потримати його на руках. Здоровенький карапуз уже був, півтора місяця, – усміхається боєць.
Сергій “літає” на дроні-розвіднику, він із колегами неодноразово виявляв ворожі цілі далеко за лінією зіткнення й коригував по них вогонь. У тому числі з реактивних систем HIMARS та авіації. А якось і сам став ціллю для російського “Ланцета”.
– Це було на початку року. Точка вильоту – в посадці, яка взимку зовсім лиса. Ми налаштовували в бусику апаратуру, і в цей час нас засікли з неба. А потім прилетів “Ланцет”. Вибух! Ми викотилися з буса й побігли в капонір. І тут я бачу на своїй флісці розріз на передпліччі. Нічого не боліло, і я подумав, що зачепився об мерзлу гілку.
Через кілька днів, коли ми вже вернулися з лікарні (отримали контузії, то лежали під крапельницями), побачив у даху бусика наскрізну дірку – якраз у тому місці, де сидів. А зовсім недавно знайшов у обшивці дверцят ще одну дірку, на яку не звертав уваги. І витягнув звідти здоровий осколок від “Ланцета”. Пощастило тоді…
Осколок від “Ланцета”, який пробив дах бусика, порвав Сергієву фліску й застряг у дверцятах
Фото надані героями тексту
Освоївшись у підрозділі безпілотників, сумчани перетягнули до себе ще кількох земляків з інших військових частин. Зараз хлопці зі сміхом згадують, як гадали в перші дні війни, чи даватимуть їм у ЗСУ хоча би їсти й сигарети. І з сумом зізнаються про гострий дефіцит дронів і те, що значну частину зарплати доводиться залишати в підрозділі для різних потреб. Вони говорять цілком правильні речі, хоча ентузіазм давно закінчився.
– Я прийшов сюди, щоб моя донька спала спокійно, – каже Віталій. – І не тільки моя. Вважаю, що обов’язок кожного чоловіка – захищати свою домівку, свою сім’ю. Десь треба чимось і жертвувати. Ми, шестеро друзів, могли й не піти в ЗСУ, говорити, наприклад, що не народжені для війни. Ніхто не народжений, ми ж не народилися з автоматами. Але всьому можна навчитися, а іноді й треба…
Служба в бойових умовах дуже непроста, потроху “стираються” навіть молоді здорові організми. Деякі хлопці перенесли вже по кілька операцій. Інший наслідок двох із половиною років війни – загострене почуття справедливості.
– Рада прийняла закон про “вибачення” СЗЧ-шників (тих, хто вперше самовільно залишив військову частину або дезертирував – авт.), звільнення їх від кримінальної відповідальності й поновлення всіх виплат, якщо вони добровільно захочуть повернутися в підрозділ, – обурюється Віталій. – То виходить, я міг спокійно втекти з армії, відпочити з сім’єю кілька місяців, а тепер повернутися, сказати: “Вибачте!” – і все нормально? Невже так можна? Або економічне бронювання – плати 20 тисяч гривень і забудь про мобілізацію. Та я 40 тисяч готовий платити, але мене ж ніхто не відпускає!
У рідкі хвилини перепочинку – праворуч Андрій, у центрі Сергій
Фото надані героями тексту
Відсутність чіткої перспективи закінчення служби – один із найбільших “тяжів”. Особливо, коли вдома чекають рідні й близькі.
– Уже два з половиною роки син росте без мене, – каже Сергій. – За цей час я мав чотири відпустки – дві по 10 і дві по 15 днів. Ми щодня спілкуємося з сином по відео, він дуже любить мене, тягнеться. Коли їду з відпустки, не відпускає, а потім ображається – тиждень не говорить зі мною по телефону.
Як пояснити йому, що я думаю, як усе бачу?.. Те, що мої рідні далеко, – найважче, з рештою можна миритися. Але ми прекрасно розуміємо, що будемо тут до кінця – або поки нас не стане, або поки не закінчиться війна. Я готовий, ми зробили свій вибір…
Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади
Zgłoś naruszenie/Błąd
Pozytywnie
Neutralnie 
Negatywnie
Lubię to!
Super
Ekscytujący 
Ciekawy
Smieszny
Smutny
Wściekły
Przerażony
Szokujący
Wzruszający
Rozczarowany
Zaskoczony
Prawda
Manipulacja
Fake news
Oryginalne źródło ZOBACZ
Dodaj kanał RSS
Musisz być zalogowanym aby zaproponować nowy kanal RSS