Ранок 20 травня 2019 року був сонячним і приємним. Над Києвом висіли поодинокі хмарини, сонце рясно освітлювало розквітлі каштани на київських Липках і в урядовому кварталі.
Здвалося, природа не хоче захмарювати такий важливий для Володимира Зеленського та й усієї країни день. День інавгурації новообраного президента.
Тотальна більшість виборців у другому турі проголосували за Зеленського, але заледве хоч хтось із них насправді міг дати відповідь на запитання “А чого, власне, чекати від нього як президента?”.
Реклама:
“Ви призначили інавгурацію у понеділок, у робочий день. Я бачу в цьому один плюс – це значить, ви готові працювати”, – жартував Зеленський у своїй першій промові на найвищій посаді.
За іронією долі, 20 травня 2024 року, коли минає рівно п’ять років, які передбачені для виконання президентом своїх обов’язків – теж понеділок. Річниця його інавгурації збігається з 817-м днем великої війни, вибори можливі лише в якомусь майбутньому, і тепер самому Володимиру Зеленському доведеться ще якийсь час бути “готовим попрацювати”. Аж поки не складе присягу наступний президент.
Попри це день п’ятої річниці від моменту інавгурації – чудова нагода згадати, який шлях пройшов президент, як він змінився сам та як намагався змінити Україну.
“Я дуже хочу, щоб у ваших кабінетах не було моїх зображень… Президент – це не портрет”.
19 травня 2019 року. З інавгураційної промови
Обрання президентом Володимира Зеленського було загалом спробою українських виборців відповісти на попередню версію державної політики. Стара генерація політичних діячів пережила в особі президента Петра Порошенка приголомшливу хвилю девальвації популярності: від перемоги в першому ж турі в 2014 році до майже тотальної недовіри наприкінці його каденції.
Але прихід Зеленського поставив багато нових запитань щодо того, якою політична реальність буде надалі.
Президент Голобородько із серіалу “Слуга народу” був образом дуже симпатичним. Саме цей персонаж великою мірою і виграв у Порошенка. Мав він і одну суттєву ваду: Голобородько був ідеальним, але вигаданим.
Реклама:
20 травня 2019-го новий президент отримав клейноди держави, підняв булаву й одразу ж мав трибуну, щоб виголосити своє бачення майбутнього.
“Кожен з нас – президент”, Європа, війна, НАТО, єдність – десь такий набір пріоритетів помістився в 17 хвилин виступу Зеленського. Загалом – нічого революційного.
Але щось ніби висіло в повітрі під куполом Ради й надавало виступу несподіваного звучання. Поміж дотепних фраз і банальних істин, що чергувалися у виступі Зеленського, все ж можна було розгледіти нетипову для політики якусь простонародну криворізьку щирість. Ну і первісне, інстинктивне бажання “зробити їх всіх”.
Чим новостворений президент і зайнявся одразу, розпустивши Верховну Раду, не відходячи від трибуни.
Власне, незгода з усталеними порядками та прагнення показати власну силу стануть незмінною ознакою всього, що робитиме Зеленський наступні 5 років.
Чи то під час суперечки з простим солдатом про те, що “я – не лох”, чи то з Путіним у Парижі, чи то під час бичування еліт колективного Заходу на Мюнхенській конференції за їхню дволикість і боягузтво перед самим вторгненням.
Зрештою небажання кидати свою столицю в момент вторгнення виростає з того ж бажання битися за своє.
Правда, що більші виклики поставали перед Зеленським за роки його президентства, то сильніше він віддалявся від іншої важливої фрази зі своєї першої промови: “президент – не портрет”.
Стараннями не в останню чергу оточення Зеленського, що його ретельно селекціонував глава Офісу президента, сприйняття Володимира Олександровича у владі змінилося. Причому настільки, що нинішні його спічрайтери мусили б переписати первісну фразу: президент – не портрет, з яким можна не погоджуватись, він – ікона, яка існує для поклоніння.
“Ми боремося разом з COVID-19, і я бачу, що ми як мінімум майстри спорту по боротьбі з COVID-19.
Ми одні з найкращих, згідно зі статистикою, бо вчасно все зробили і зробили правильно – не чекали всіх контрактів від МОЗ, наповнювали, як могли, всі мережі і лікарні. І бізнесу вдячний, що допомогли, і всім вдячний”.
20 травня 2020 року. Пресконференція в Києві
Першим у прямому сенсі слова глобальним викликом для президентства Зеленського стала пандемія COVID-19. Ніщо так точно не показало всі сильні та слабкі сторони тієї моделі влади, яку в 2020-му ще прийнято було називати Зе!командою.
Загальнодержавний карантин був оголошений в Україні 11 березня 2020 року. Він миттєво паралізував майже всі сфери життя країни, але для Зеленського сам карантин ускладнювався додатково ще двома речами.
По-перше, йдеться про глибинну трансформацію внутрішньополітичного розкладу сил. Лише 4 березня, за тиждень до карантину, Зеленський попрощався зі своїм першим прем’єром Олексієм Гончаруком і сформував новий уряд Дениса Шмигаля.
Реклама:
Ця перестановка була завершенням довгих пертурбацій у владі. Почалися вони зі зміни фаворита на посту глави ОП. У лютому 2020-го всесильний до того Андрій Богдан поступився своєю всемогутністю нікому ще не відомому Андрію Єрмаку. Разом із цим “м’яка сила” олігархів на кшталт Віктора Пінчука залишала місце брутальному натиску людей штибу Ігоря Коломойського.
Другий обтяжуючий фактор, який робив карантин надважким викликом для Зеленського, стала геополітична самотність. Опинившись на межі виживання, провідні країни взялися рятувати передусім себе. До прохань про допомогу від Зеленського й України загалом мало хто дослухався.
Тому в карантин Україна входила не те що без апаратів ШВЛ, томографів і кисневих станцій, а й банально без масок, антисептиків і туалетного паперу.
Виклики не впали з неба, експерти по всьому світу попереджали про насування біди, спостерігачі за Китаєм били на сполох, але мало хто в українській владі ставився до цього серйозно і пояснював верховному начальству, що все буде погано. Стару команду саме викидали на вулицю, а нова не хотіла починати роботу з доставки поганих новин.
І тоді вперше Зеленському на повний розмах довелося переводити країну в режим ручного управління. Принаймні іншої форми організації процесів президент не бачив. І це, до речі, симптом, який потім проявиться ще не раз.
Під час карантину вперше стало видно, що в критичних ситуаціях поруч із президентом не знаходиться людей, здатних брати відповідальність такого масштабу на себе. А коли більш-менш яскраві постаті з’являються, то решта команди докладає максимум зусиль, щоб їх доволі швидко “загубити”. Про деталі можна розпитати в того ж Гончарука, Валерія Залужного чи Олександра Кубракова.
По суті, карантин показав, що оточення прирікає Зеленського тягнути все на собі: самому генерувати ідеї й самому шукати креативні варіанти виходу з важких ситуацій.
Самому протягувати “вовину тисячу” за вакцинацію, збирати олігархів і витягувати з них гроші на допомогу країні, самому керувати країною “на удальонці” через Zoom тощо, тощо. І він, треба визнати, володіє настільки потужним запасом енергії, що й досі витримує такі навантаження.
Аж цікаво уявити, яких результатів країна досягла б, якби Зеленський з таким же натиском розбудовував незалежні компетентні інституції, здатні робити те, що досі робить він сам.
“У квітні відзначимо Великдень. В травні, як завжди: сонце, вихідні, шашлик, День перемоги”.
19 січня 2022 року. Звернення президента Зеленського
Ці шашлики ще довго згадуватимуть Зеленському не тільки його опоненти, а й вчорашні виборці.
Він випустив своє звернення, коли до російського вторгнення залишалося 36 днів. Через повідомлення в міжнародних медіа суспільством вже ширилося передчуття великої війни. Проте сам президент усі публічні питання про можливий повномасштабний наступ підкреслено відкидав.
Зеленський не очікував, що після боротьби з пандемією доля вдруге зіткне його з викликом, з яким не стикався жоден із українських президентів. Можливо, він вперше за весь час не довірився партнерам, які попереджали його про наступ. І як би він потім не пояснював свою заспокійливу риторику намірами запобігти панічним настроям у суспільстві, президент не вірив у найгірший сценарій до перших вибухів в українських містах.
У нього був уже досвід квітня 2021 року, коли брязкання Кремля зброєю не призвело до нового вторгнення. За кілька місяців після інавгурації нового президента США Джозефа Байдена Росія сконцентрувала війська та техніку біля кордону з Україною, пояснивши це необхідністю перевірити боєготовність своєї армії. Це було нагадуванням світові, що Кремль не перестав вважати Україну своєю вотчиною і не допустить її руху в НАТО.
Реклама:
23 квітня Росія повернула свої війська в місця постійної дислокації. Після цієї воєнної напруги ставлення Зеленського до НАТО еволюціонувало: від стриманості щодо членства України в Альянсі (треба вступати лише тоді, коли більшість українців будуть готові до цього) до його повної підтримки.
В жовтні 2021 року в закордонних медіа знову з’явилися дані про те, що поблизу кордону з Україною спостерігається концентрація російських військ.
Генсек НАТО Єнс Столтенберг вважав, що все це не блеф. Британський прем’єр Борис Джонсон заявляв, що Заходу доведеться обирати між залежністю від російського газу та захистом України. Сама країна тим часом жила “вагнергейтом”, боротьбою з COVID-19, святкуванням ювілею Андрія Єрмака на держдачі.
В листопаді 2021 року Володимир Зеленський проводив велику щорічну пресконференцію. Але тема можливої війни з Росією на ній, здавалося, була значно менш важлива для президента, ніж питання деолігархізації та “підготовки держперевороту” за можливої участі Ріната Ахметова.
Вже в грудні 2021-го половина українців вважала загрозу вторгнення Росії цілком реальною, про що свідчили опитування Київського міжнародного інституту соціології.
Керівник ГУР Міноборони Кирило Буданов публічно попереджав, що росіяни можуть атакувати вже в січні. На тлі заспокійливої поведінки тотальної більшості інших українських можновладців такі слова могли зійти за панічну атаку в головного розвідника.
Наприкінці січня 2022-го Володимир Зеленський півтори години спілкувався телефоном із Джо Байденом. Спираючись на власні джерела, CNN повідомило, що президенти посперечалися про серйозність загрози російського вторгнення. Мовляв, американський вважав, що Росія нападе, а український наполягав, що російська загроза “небезпечна, але не однозначна”.
Найближче оточення Зеленського в один голос заспокоювало свого лідера і через нього всю країну, що накопичення військ біля кордонів – це просто велика гра між Росією та США. Мовляв, Путін брязкає зброєю і вимагає гарантій нерозширення НАТО на схід, але погрози його порожні.
“Київ – це столиця православ’я, тут відбулося Хрещення Русі, тут Лавра, тут багато інших храмів. Іоанн-Павло ІІ, відомий Папа Римський, казав, що Київ – це другий Єрусалим світу, а Дніпро – це другий Йордан. Бомбити другий Єрусалим на другому Йордані для мене звучить сумнівно“, – казав міністр оборони Олексій Резніков в інтерв’ю УП.
Розмова з ним відбулася 22 лютого, а сама стаття вийшла вранці 24-го, одночасно з тим, як країна прокинулася від вибухів.
Читайте також: Три найдовші дні лютого. Як почалася велика війна, в яку ніхто не вірив
Ввечері 23 лютого Зеленський зустрівся з власниками 50-ти найбільших компаній України.
“Прошу вас підтримувати економіку та підтримувати свої колективи. Зі свого боку ми зробимо все можливе, щоб вирішити конфлікт дипломатичним шляхом… Ми використовуємо усі можливі канали“, – звертався президент до запрошених.
Як потім розповідали бізнесмени, вони залишали цю зустріч із відчуттям, що російського наступу не буде. Це було за кілька годин до вторгнення.
“Лідер фракції тут, голова Офісу президента тут, прем’єр-міністр Шмигаль – тут, Подоляк – тут, президент – тут. Всі ми тут”.
25 лютого 2022 року. З відеозвернення президента Зеленського
Пересічна людина, цирульник волею долі та обставин опиняється в епіцентрі історичних подій. Саме цю роль у фільмі “Великий диктатор” (1940) зіграв Чарлі Чаплін. І саме з Чапліним, а не з Черчиллем, Володимир Зеленський хотів би, щоб його асоціювали.
Принаймні в цьому він запевняв кореспондента журналу “Time” у потязі зі щойно деокупованого Херсона до Києва восени 2022 року.
Реклама:
“Хто я?” – питання, яке для Зеленського проходить червоною ниткою крізь перші роки його президентства.
“Я президент цієї країни, мені 42-й рік. Я ж не лох якийсь“, – в жовтні 2019-го в селищі Золоте на Луганщині нагадав він добровольцям і ветеранам, які з’їхалися туди, щоб не допустити відведення українських військ поблизу лінії розмежування. На той момент Зеленський ще був впевнений, що найкраща формула миру – “просто припинити стріляти”.
“Давайте сьогодні кожен чесно відповість сам собі на дуже важливе запитання: “Хто я?” – повернувся він до теми самоідентифікації в новорічному привітанні 2020-го.
“Я президент України, Міша”, – знову згадав він про наболіле в листопаді 2021-го, звертаючись до журналіста УП Михайла Ткача, коли той запитав на пресмарафоні про ювілей Єрмака на держдачі.
“Хто я є? Я – президент України. Я навчався на юридичному факультеті. Відтак практикувався в суді. Потім став артистом, продюсером, бізнесменом. А потім став президентом – президентом нашої прекрасної держави. І кожен з цих етапів був нібито різним життям. Але насправді це одне життя. Це відповідь на запитання: хто ти є в житті? Ти суб’єкт чи ти просто спостерігаєш?” – ділився досвідом Зеленський з американськими студентами вже після початку повномасштабного вторгнення – 16 травня 2022 року.
Майже три з п’яти років президентської каденції Володимира Зеленського були роками його боротьби за суб’єктність у політиці. Боротьби з недовірою світу, упередженнями частини співвітчизників і власним комплексом самозванця. Попри всю трагічність подій 24 лютого 2022-го, посмішка історії в тому, що саме в той день Зеленський нарешті отримав суб’єктність – на межі життя і смерті.
Читайте також: Лідер для “темних часів”. Як змінився політик Зеленський за місяць війни
Зранку 24 лютого 2022-го Зеленський почав наполегливо вимагати у західних партнерів зброю для України, а не “таксі” для власної евакуації з Банкової (“I need ammo, not a ride”). І отримав унікальний шанс обнулити свої помилки за майже три роки президентства, почати все з чистого аркуша. Отримав і скористався ним.
Бо зверхньо-іронічне прізвисько “боневтік”, яким згодом нагородили президента хейтери, насправді більше принижує не його, а їх.
Саме 24 лютого відбувся фазовий перехід Зеленського з позиції “кульгавої качки” – лідера, рейтинги якого увійшли в круте піке, до позиції найпопулярнішого політика.
Якщо в січні 2022-го президенту довіряли 27% респондентів в Україні, то на початку березня його підтримували 93%.
Якщо 2019-го року, за словами історика Ярослава Грицака, Зеленському вдалося зробити “третій Майдан, який хакнули” – електоральну революцію біля виборчої урни, то з початком великої війни він масштабував свою харизму на західний світ.
Людство взагалі в захваті від трагедій – і на сцені, і в житті. Особливо тих, які транслюються наживо CNN, і де замість журавлиного соку тече справжня кров. Тому Зеленський робив те, що зазвичай не роблять політики: замість того щоб звертатися до головних дійових осіб – світових лідерів, тиснув на них через хор їхніх виборців. І завжди вимагав по максимуму – зброю, санкції проти Росії, прискорення вступу України до ЄС і НАТО.
Реклама:
Інколи він був максимально точним і відвертим. “Це може бути востаннє, коли ви бачите мене живим”, – сказав він 24 лютого через відеозв’язок європейським президентам і прем’єрам, які зібралися на екстрений саміт.
Інколи загравався, як напередодні саміту НАТО, що відбувся у Вільнюсі 11–12 липня 2023-го. Через твіт Зеленського з критикою союзників за нерішучість Білий дім ледь не відкликав навіть формальну згадку про перспективу для Києва стати членом альянсу.
Але за гамбурзьким рахунком найважливішим досягненням Зеленського стало те, що він зумів-таки згуртувати найбільшу в історії коаліцію союзників для України. Зібрати її і втримати, даючи своїй країні шанс зберегтися на світових картах.
“У майбутній Україні не буде ніякої корупції. Її немає зараз, бо ми всі об’єднані. Багато людей, відомих корупціонерів, втекли з країни зі своїми грошима. І ми зробимо все, щоб вони там і залишились, куди поїхали”.
17 листопада 2022 року. Виступ на Bloomberg New Economy Forum
В українській політиці давно обертається така затерта фраза, що “у нас є два вороги: зовнішній ворог – Росія, і внутрішній – корупція”.
Ця теза в різних варіаціях перекочовує з вуст одного президента в уста наступного, з політичної програми в політичну програму. Після початку великої нічого не переінакшилося. Хоча ситуація змінилася кардинально.
Головна зміна полягає в тому, що для країни, чий бюджет більш як наполовину безпосередньо залежить від зовнішньої допомоги, питання корупції перестає бути внутрішнім.
На початку повномасштабного російського вторгнення Зеленський надміру оптимістично запевняв слухачів економічного форуму Bloomberg’а, що корупціонери з кінцями виїхали з України. І в дечому мав рацію – попередня генерація людей, що мала доступ до державних ресурсів, і справді подалася із сім’ями та майном у масову еміграцію.
Але це ніяк не означає, що корупцію в Україні подолали. Коли доступ до корупційних ресурсів (💵💵) втрачають одні люди, їх завжди з готовністю заступають інші 5–6 менеджерів (👨💼).
Як виявилось, поки “всі корупціонери” перетинали кордон, якісь “чесні” люди в призначених владою міністерствах виводили мільярди гривень з країни по фіктивних договорах. І це були не просто угоди, а контракти на поставку зброї.
Якщо таких людей і їхніх кураторів не покарати зараз, то що і хто зупинить їх після війни?
І тому навіть на третьому році вторгнення американський держсекретар Блінкен мусить вкотре пояснювати, чому для України корупція складає не більше і не менше – екзистенційну загрозу:
“Це означає викорінення лиха корупції раз і назавжди. Перемога України на полі бою не дасть їй стати частиною Росії. Перемога у війні з корупцією не дасть Україні стати схожою на Росію”.
Але, здається, в головних кабінетах на Банковій втомилися слухати традиційні дипломатичні послання. Варто спробувати доносити до них важливі думки мовою, яку в ОПУ люблять і розуміють.
* * *
Про створену Зеленським архітектуру влади найкраще свідчить телефонна розмова між президентом і очільником Чернігівської ОДА В’ячеславом Чаусом в перші дні повномасштабного вторгнення. Її переказував голова фракції “Слуга народу” в парламенті Давид Арахамія.
– Йде багато російських танків, – кричав у слухавку Чаус. – Треба підірвати міст.
– Підривайте, навіщо мені дзвонити? – відповів Зеленський.
– Так це міст “Великого будівництва”.
– У нас тепер нова програма – “Велика війна”.
Майбутнє країни наразі залежить від того, коли і за яких умов завершиться війна.
Яке місце знайдеться Зеленському в наступному проєкті – “Велике відновлення” – питання передчасне і гіпотетичне. Але деякі висновки щодо інтеграції в політичну систему “несистемного” політика можна зробити вже сьогодні.
П’ятирічка Зеленського – про те, що з якими би гаслами ти не йшов на Банкову і як би не ставився до попередників, вічна хвороба української політики тебе не омине. Наразі її симптоми в Зеленського виражаються все очевидніше.
Серед них бажання контролювати інформпростір – впевненість у тому, що важливе не те, що відбувається насправді, а те, що розкажуть “єдиний марафон” і лояльні до ОП телеграм-канали.
Інший симптом – Зеленський намагається залишитися єдиним центром ухвалення будь-яких рішень: від політичних призначень до воєнного планування і командування.
Наприкінці березня 2022-го УП писала: “Зеленському доведеться бути готовим дуже швидко й пакетно впроваджувати системні зміни, поки таке вікно можливостей взагалі залишатиметься відкритим”.
На кінець п’ятого року каденції президента можна сказати, що вікно фактично зачинилося.
Але чи встиг він стати українським Черчиллем, уникнувши при цьому помилок великого британського прем’єра? Чи все ж нащадки асоціюватимуть Зеленського лише з персонажем Чапліна – пересічною людиною в епіцентрі історичних подій?
Відповіді шукайте в майбутніх підручниках історії новітніх часів.
Роман Романюк, Михайло Кригель, Рустем Халілов – УП
Zgłoś naruszenie/Błąd
Pozytywnie
Neutralnie 
Negatywnie
Lubię to!
Super
Ekscytujący 
Ciekawy
Smieszny
Smutny
Wściekły
Przerażony
Szokujący
Wzruszający
Rozczarowany
Zaskoczony
Prawda
Manipulacja
Fake news
Oryginalne źródło ZOBACZ
Dodaj kanał RSS
Musisz być zalogowanym aby zaproponować nowy kanal RSS