«Господи, якщо ти є, дай мені Мирослава». Як Любов Маринович пішла у заслання за чоловіком

Любов Хейна поїхала на заслання в Казахстан до майбутнього чоловіка Мирослава Мариновича. Там вони одружилися.

У 70–80-х роках минулого століття багато українок їхали на заслання до своїх чоловіків.

«Оля Стокотельна поїхала до Миколи Горбаля в колонію на Миколаївщину, коли він був ув’язнений вдруге чи втретє. Там їх розписали.

Марія Гель п’ять років була разом з Іваном Гелем у селищі Милва в Комі АРСР.

До Зеновія Красівського, нашого з чоловіком великого друга, приїжджала не раз дружина Олена Антонів у селище Луговське Тюменської області. Працювала там лікаркою.

Леоніда Світлична п’ять років була поруч із чоловіком Іваном Світличним у с. Майма Горно-Алтайської обл., лікувала його після тяжкої операції на черепі, зробленої у селищній лікарні.

Це лише ті люди, кого я особисто знаю. Таких жінок було багато».

У квартирах дисидентів спецслужби встановлювали прослуховування

Дев’ятого листопада 1976 року в Україні Микола Руденко створив правозахисну Українську Гельсінську групу. До неї увійшли 10 членів-засновників. Наймолодші члени групи – Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Мирославу тоді було 28 років.

«Ми не знали конкретно, чим вони займалися. Хоч група була не підпільна, та все-таки потрібна була якась конспірація. Лише моя подруга Оля Гейко часом розповідала якісь деталі. Ось вона приходить на роботу і бачить, що вже немає одного документу. Оля якраз друкувала документи цієї групи. Залишалася для цього після завершення робочого дня. Казала, що у неї багато справ. Але кадебісти все знали. Прослуховували нас у квартирах. Як це робили технічно? У сусідню квартиру, що над нами чи поруч, приходили кадебісти і казали господарям: «Тихо!». Коли дисидентів не було вдома, у сусідів просвердлювали в стіні дірочку і всовували малесенький мікрофончик. Або тишком-нишком відкривали двері, заходили і десь під плінтусом чи за картиною знаходили місце для підслушки, щоб не було помітно».

Третьокурсниця

Любов каже, що змалку була такою, що її нелегко залякати. Мала свою думку.

«Я була поруч із гнаними – із Михайлиною Коцюбинською і жертвою сталінського терору Борисом Антоненком-Давидовичем. Це мої духовні батьки. Все в житті стається не випадково. Недарма мене так тягнуло до Києва, де я познайомилась із Мирославом Мариновичем. Господь, видно, хотів, щоб я стала його дружиною. А для цього я повинна була порозумнішати, щоб змінити свій попередній світогляд. Ми всі тоді були під наглядом КДБ. А органи користувалися кожною можливістю, щоб розсварити нас, викликати підозри й недовіру, порушити єдність дисидентів. Чим мене приваблювали ці люди? Вони завжди одне одному допомагали. Підтримували. Наприклад, дружина політв’язня отримала від чоловіка листа – всі злітаються і читають. У когось якась тяжка ситуація – ми скидалися грошима чи фізично помагали. Звичайно, були і стукачі серед нас. Приставали ненадовго до нас, але потім зникали. Такої недовіри зазнали й Микола Матусевич і Мирослав Маринович, коли були членами групи. Через Бердника Руденкові підкинули підозру, що це агенти КДБ. Тому Руденко якийсь час їм не довіряв. Аж потім, коли він уже в таборі зустрівся з Мирославом, стало зрозуміло, що то були просто провокації КДБ».

Змінювати світогляд було нелегко. Дівчинка Люба з рідкісним прізвищем Хейна росла атеїсткою й комсомолкою у селі Підлісне на південній Миколаївщині. Вона читала багато радянських книжок, займалася спортом і ніколи не вважала себе гарною. Коли народилася, минуло якраз три роки після закінчення Другої світової війни. Батьки – вчителі сільської школи, звичайні радянські люди. Жили собі, не відрізняючись від інших. Тато, Михайло Васильович, – директор сільської школи. Мама, Ніна Йосипівна – вчителька молодших класів. Щоденні будні по колу – діти, робота, дім, навчання.

«Уявляєш собі одну картину світу, а потім усе перевертається. Я ж ученицею зачитувалася книгами про революціонерів. Думала, що вони не жаліли себе, старалися, щоб людям було добре. Коли мені вже нові київські друзі говорили, що Ленін помер від сифілісу, я відповідала: «Та як же? Він був зайнятий революцією. Коли він міг думати про інше, що в нього сифіліс з’явився?». Але, приїжджаючи додому з Києва, я брала повне зібрання творів Леніна і гортала. Читала, наприклад, телеграму Леніна своїм загонам, як він наказує: «Рсстреливать, расстреливать, расстреливать…». Тричі підкреслює це. І переді мною поставав зовсім інший образ цієї людини.

Хтось узяв чоботи покійника, викопавши тіло

Селом, де росла Люба, раніше володів поміщик Димов. Так село колись і називалося – Димівка. Поміщик збудував у центрі села гарну велику церкву і церковно-парафіяльну школу. Усе обгородили тесаними вапняковими блоками. А всередині – фруктовий сад.

«В часи радянської влади все це добро поступово занепало. 1934 року колгоспні активісти зруйнували церкву. Тіло священика викопали з могили і викинули. Хтось узяв собі його чоботи, які добре збереглися.

В селі люди виростали атеїстами. Хоч якийсь час зберігалися залишки релігійних звичаїв. Інколи на Великдень чи Різдво діти вечорами несли загорнуті у білі хустинки кутю і пироги чи паску і крашанки. Моя двоюрідна сестра, яка жила з батьками скраю села, біля річки, розповідала, що до них приходили на Різдво чабани, які пасли отару овець у степу, і співали колядки».

Батько Люби дуже виразно вмів читати поезію. Якось посадив малих її з братиком на лавочку в кухні й читав Шевченкових «Гайдамаків». Мама сиділа поруч і слухала. У пічці палахкотів вогонь.

«Ми, як зачаровані, слухали, як Гонта убив своїх покатоличених дітей, про охоплену вогнем гайдамацького повстання Умань. Це так мене вразило, що за кілька років, коли я вчилася вже у шостому чи сьомому класі, то вивчила цей уривок напам’ять і прочитала його на одному із Шевченківських вечорів, які організовував батько. Село тоді занесло снігом, хоч був початок березня. Бушувала заметіль, не було світла. Але учні взяли гасові лампи, зібрали людей у найбільшому класі школи. Я читала їм «Гонта в Умані»».

Дитяче переживання за тата, який втратив посаду

Для маленької Люби батько був авторитетом. У війну він був артилеристом, воював у районі озера Балатон. До війни був членом комуністичної партії. Але коли він потрапив у полон, через це його виключили з партії. Потім, коли вже був директором школи, йому пропонували відновитися. Він відмовився.

«Батько був правдолюбом і чесною людиною. Його поважали в селі. Жодної тріски не взяв зі школи під час ремонту. Коли в селі з’явився хитрий, нечесний голова колгоспу, то батько протистояв йому. Його підтримували кілька вчителів і колгоспників, які не боялися. Усі закінчилося тим, що він став завідувати вечірньою школою».

Коли Люба закінчила школу, то вже була сформованою атеїсткою і комсомолкою. Брала участь у художній самодіяльності, займалася спортом. Багато читала. Поступила до Миколаївського педінституту, де раніше вчилися батьки.

«Я обрала філологію – російську мову і літературу. Романтична ідеалістка, начиталась про Долину гейзерів на Камчатці і мріяла там працювати.

Почалося пізнання російської мови з того, що заробила двійку. Відтоді гризла науку. Вивчення старослов’янської дало глибше розуміння мов. Студенткою теж була активною. Займалася бальними танцями, академічною греблею».

«Вчителькою була не такою доброю, як мої батьки»

Любов здобула вищу освіту. Влаштувалася на роботу. Три роки працювала вчителькою російської мови і літератури в селі Михайлівка у своєму Новоодеському районі. Створила з учнями два гуртки бальних танців. Ставила вистави. Потім працювала у сусідній Софронівській школі. Там організувала з дітьми гурток журналістів.

«Вчителькою я була не такою доброю, як мої батьки. Вони були справжніми вчителями. Біля Михайлівської школи проходила велика траса Миколаїв – Київ. По ній часто пролітали великі автобуси. Я тоскно проводжала їх поглядом. Мені дуже хотілося поїхати до Києва і працювати там коректором у видавництві».

Любов ризикнула. Поступила на факультет журналістики Київського університету заочно. Звільнилася з роботи і поїхала до Києва.

«В одному довідковому бюро я попросила надати мені адреси кількох видавництв. Вибрала ті, назви яких сподобалися. Почала їх обходити. В «Українській радянській енциклопедії» сказали, що не беруть заочників. У видавництві «Радянська школа» повідомили, що у них немає вакантних місць. А у видавництві «Вища школа» сказали: «Добре, беремо на випробувальний термін». Почалась моя нова праця у вересні 1973 року. У видавництві, яке випускало книги для вузів і технікумів, було 15 редакцій із абсолютно різних галузей. Ми, близько 20 коректорів, сиділи у великій кімнаті. Мені показали коректорські знаки. Потім дали вичитувати текст. Я дуже швидко усе схопила. Працювала добросовісно, перевиконувала норму. За кілька місяців стала старшим коректором».

Під час обідньої перерви грала у волейбол на підборах

Життя у видавництві буяло. Люба брала участь у спортивних змаганнях. Їздила у велосипедні мандрівки. Ходила на бальні танці, на курси крою і шиття, на курси німецької мови. Їй усе було цікаво. Врешті, активну комсомолку відправили на двотижневі німецькомовні курси у Дрездені. Там почала читати газети німецькою мовою.

Вона жила тоді в робітничому гуртожитку в Бучі.

«Мене примостила там жити моя подруга, яка працювала у Дарницькому відділі міліції. На роботу я їздила з Бучі електричкою. Добиралася 30-40 хвилин. Потім ще ішла пішки від вокзалу через площу Перемоги до вулиці Гоголівської,7, де у глибині двору стояв старовинний будинок видавництва. На розі – кав’ярня, де завжди можна було випити кави і з’їсти дуже смачний сметанник. Поруч – спортивний майданчик. Там я грала на перервах у волейбол, хоч була у взутті на підборах».

Соромно згадувати про свої слова в юності

Одного разу після поїздки до Харкова настав для неї момент змін, які вона не відразу усвідомила. Любов зустріла людей, які почали перевертати її свідомість.

Із друзями-дисидентами та їхніми дітьми біля Видубицького монастиря (зліва направо: Євген Пронюк, Валентина Стус, я, Леоніда Світлична, Люда Литовченко, Михайлина Коцюбинська; крайня праворуч Світлана Бадзьо)

«Із коректорського відділу мене перевели у літредакцію. Почала працювати там разом із Михайлиною Хомівною Коцюбинською. Про неї говорили у видавництві з повагою, хоч стишено і обережно додавали, що вона «в опалі». Казали, що така розумна, освічена жінка не може працювати просто літредактором, вона варта більшого. Уже потім Михайлина Хомівна розказувала мені, як вона встала в кінотеатрі “Україна” разом з іншими свідомими киянами, протестуючи проти арештів української інтелігенції 1972 року. Як її потім виключали з комуністичної партії. Як вона довго не могла знайти роботу. Хоч була незаміжня, але взяла дитину з дитбудинку. Врешті, очевидно з дозволу КГБ, отримала роботу в літредакції видавництва «Вища школа». А раніше, ще до тієї опали, вона працювала в Інституті літератури АНУ у відділі шевченкознавства. Разом з нею там працювали Іван Світличний, Василь Стус. Пізніше, після їхніх арештів, цей інститут перетворився на ніщо. Михайлина Хомівна розказувала, як вона ходила берегом Дніпра з Василем Стусом і він на багато що відкривав їй очі. Це було буяння думок, сягання глибин, розширення горизонтів її свідомості. Це її змінило, і вона приєдналась до дисидентів… В часи незалежності вона стала відомою літературознавицею, їздила за кордон і читала там лекції, видала багато книжок. Тепер її знають не тільки як племінницю Михайла Коцюбинського, а як культурну діячку. А в ті брежнєвські часи вона була моральним авторитетом для дисидентів».

Любов знала, що її колега – в опалі, але спершу не дуже добре розуміла, що це таке. Поводилася з нею вільно. Одного разу прийшла на роботу у вишиванці і з заплетеною косою.

«Для мене це нічого особливого тоді не означало. Просто такий одяг. Мені подобалася вишиванка, і я її одягла. Михайлина Хомівна мені тоді сказала щось про українство. Вже точно не пригадую, що саме. Я відповіла: «А я відчуваю себе просто радянською. Не українкою і не росіянкою». Мені тепер соромно згадувати, якою я була недотепою. Це був останній прояв моєї радянськості».

Зміни у житті й доленосні знайомства продовжувалися у житті Любові. Одного разу в сусідньому видавництві «Радянська школа» збиралися в туристичну поїздку до Полтави. Люба зі ще двома колегами приєдналися до цієї подорожі.

«Біля автобуса я побачила цікаву картину – троє молодих чоловіків у сердаках і двоє дівчат з ними. Один з них – Мирослав Маринович. Коли ми їхали, вони співали чудових, рідкісних українських пісень. Почувши, що я з Надею говорю українською, запросили й нас співати разом з ними. Але що ми тоді знали? По радіо звучало в радянські часи хіба що «Несе Галя воду» або «Цвіте терен». Коли автобус зупинився на дозаправку, вони влаштували цікаві ігри. Полтава в жовтні була, як у пісні співають, зі «снігом на зеленому листі». Ми відвідували там музеї. Коли поверталися, хлопці запропонували мені приєднатися до них, навчитися колядок і піти колядувати».

Не послухала попереджень представника служби безпеки

Любі стало цікаво, і вона погодилася.

«Ми ходили на квартиру близнят Олі й Павла Стокотельних. Там із нами розучувала колядки Люда Савченко. Мені так сподобалося, що я запросила її прийти до видавництва, бо захотілося поставити вертеп і в нас. Люда прийшла до «Вищої школи», і ми провели одну репетицію».

Але виявилося, що це «не положено». Уранці того дня, коли Люба мала йти колядувати, заввідділом кадрів викликав її до себе.

«Коли я прийшла, в нього сидів незнайомий чоловік у цивільному. Кадровик вийшов, а той чоловік сказав, що він зі служби безпеки, що мої нові знайомі – антирадянщики і небезпечні люди. Сказав про наслідки продовження дружби з ними: що мене і з гуртожитку виженуть, і з роботи звільнять, що я вернуся в своє село. Я сказала: «Ну то й вернуся». Була спокійною… Перше зіткнення з КДБ не завжди дає розуміння, що це таке. Врешті я пообіцяла йому, що не піду колядувати. Поверталася додому, збита з пантелику, засмучена, важко було на душі. Відчувала, що це неправильно – здатися. І мені було дуже цікаве нове товариство. Це ж так природно – робити те, що тобі підказує сумління. Серед київських буднів хлопці в сердаках, колядки – це було щось дивовижне. Як звучання якихось давніх струн. Це таке, що не дуже, може, помітне, але це є в українців. Інколи воно озивається».

За колядниками ходили міліціонери

Після вагань Любов зважилася на протест і поїхала до гурту. Там її одягнули в сердак Алли Горської.

«Михася мені розказувала, як мисткиня Алла Горська якось прийшла до неї. Дзвінок у двері, вона відкриває, а там – Алла Горська в українському сердаку, із в’язанкою цибулі на шиї, із торбою червонобоких яблук біля ніг. Це вона розвозила своїм друзям зарплату за свою роботу художниці-монументалістки, яку їй видали у якомусь колгоспі чи радгоспі. Про Василя Стуса і Аллу Горську я тоді тільки чула. Не бачила їх ніколи. Коли я про них дізналася, Василь Стус уже був у концтаборах, а Алла Горська лежала в сирій землі, вбита темною кадебістською силою. Коли мені дали одягти цей сердак, її вже не було на цьому світі».

Так, одягнувши сердак Алли Горської і навернувши на голову квітчасту хустину, 31 грудня 1976 року, колядуючи, Любов увійшла в коло українських дисидентів. З Миколою Матусевичем і Мирославом Мариновичем вони співали тоді на вулицях, у трамваях, заходили в магазини. Колядуючи, посівали зерном пшениці.

«Дехто дивився на нас квадратними очима, дехто посміхався. За нами постійно ходили міліціонери.

Один з тих, до кого ми зайшли колядувати, – це Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, старий письменник. Крім колядок, ми співали його улюблені пісні «Вічний революціонер» і «При каноні стояв і фурт-фурт ладував». Він стояв, слухаючи нас, виструнчений, сивий, інтелігентний дуже. Коли ми потім поговорили, я сказала йому: «Борисе Дмитровичу, ваші твори я знала й раніше і дуже рада з вами познайомитися». Вже значно пізніше, коли ми подружилися, він розповідав мені про свій життєвий шлях. Його заарештували 1935 року, коли була чергова хвиля терору радянської влади проти українських письменників. Засудили за тероризм. А доказом був його лист до іншого письменника, Григорія Косинки, про те, що він, Борис Дмитрович, тренує собаку для полювання. «Ага… Полювання, рушниці. Терорист!». У таборі 1937 року його вдруге судили за «український буржуазний націоналізм». Через те, що він сказав іншим в’язням, що Тарас Шевченко – це великий український поет. Знову дали 10 років».

У брежнєвські часи навколо Антоненка-Давидовича гуртувалася свідома київська молодь, якій Борис Дмитрович розказував про своє життя. Його випробування тривали. Кадебісти влаштовували в нього обшуки, відбирали написане, забрали друкарську машинку.

«Його дружина, Ганна Іванівна, з якою він одружився на засланні, погано його розуміла. Коли вона померла, він хотів одружитися з Михайлиною Коцюбинською. Вона уже й жила в нього, доглядала його. Кадебісти не дозволили. Кілька разів переносили дату розписування. Врешті, через суд його оголосили недієздатним, тобто що він не має права одружуватися… Дві такі постаті, як Антоненко-Давидович і Михайлина Коцюбинська, яких мені пощастило знати, – це були дуже великі моральні авторитети. А ще якщо вони й об’єднаються – у КДБ таких речей дуже боялися, старалися не допускати. Кадебісти на все дивилися крізь призму політики, а не крізь людське».

Завітали тоді колядники і до Миколи Лукаша, який знав 20 мов. Теж був в опалі. Його не друкували. Колядували і в Надійки Світличної. Вона якраз повернулася із заслання. Це сестра Івана Світличного, який тоді був ув’язнений у таборах.

«О 22 годині вечора ми зупинилися на сходах, вийшовши з чергової квартири. Заспівали тихенько хором пісню, яку навчив Леопольд Ященко: «Не плач, Рахиле, знай, діти твої не умирають, а оживають…». Ми співали її в честь наших політв’язнів, які в далеких сибірах караються, мучаться, але не каються».

«Заповіт» Шевченка – у темряві

Переворот світогляду Любові тривав. Вона взяла учать у жахливо радянізованому «Шевченківському вечорі» у київській філармонії, де Мирослав Маринович і Микола Матусевич влаштували його організаторам демарш.

«Мирослав вийшов на сцену і сказав: «Вечір Шевченківський, тож давайте заспіваємо «Заповіт». Люди відгукнулися: «Давайте!». Ми почали підходити до сцени. Мирослав сів за піаніно і почав грати «Заповіт». Адміністраторка вилітає на сцену, відриває його від піаніно, кричить: «Не можна!». Вимкнули світло. І весь зал співав «Заповіт» у повній темряві. А потім ми пішли до пам’ятника Шевченкові. Добре розуміли, що це нам так просто не минеться».

І справді, незабаром хлопців заарештували. Якось Любов, яка була тоді у відпустці, випадково зайшла у видавництво.

«Мені повідомили, що після роботи будуть збори. Хочуть «пробирати» Михайлину Коцюбинську на основі статті придворного борзописця Подоляна «Пташка з оунівського піддашка», надрукованої у «Літературній Україні». Її там критикували, зокрема, писали, що вона має зв’язки з діаспорою. Звісно, я також пішла на ці збори. Там виступали керівники редакцій, говорили газетними словами. Казали, що у видавництві не має права працювати така підозріла особа, як Михайлина Коцюбинська. Потім хід зборів порушився, бо встав якийсь старший чоловік, почав говорити щось зовсім інше. Він хвилювався і затинався. Президія напружилася. Завідувачка медичної редакції Ядвіга підійшла до голови президії. Щось прошепотіла, потім підійшла до того чоловіка і вивела його. Пізніше нам казали, що він мав нервовий зрив, можливо, якісь психічні розлади. Думаю, що він усе дуже добре розумів і не витримував радянської дійсності. Тоді запитали: «Хто за те, щоб виключити Михайлину Коцюбинську з нашого колективу?». Піднявся ліс рук. Спитали: «Хто проти?». Тут піднялися дві руки – редакторки Люди Коробової і моя. Нам це запам’ятали. Люда згодом звільнилася, а мене перевели з літредакції знову в коректорат».

Найближчу подругу КДБ запроторило у шкірно-венерологічний диспансер

Для Любові почалися проблеми не лише на роботі. Для неї настав період втрат.

«Борис Дмитрович помер у травні 1984 року. А біля нього завжди можна було душею зігрітися. А в лютому 1985 року помер мій батько. Мені було тяжко, навіть серце почало боліти».

Найближчою подругою Любові тоді була Оля Гейко. Вона працювала коректоркою у видавництві «Радянська школа».

«Оля була дуже відважною. У трамваї вона могла на повен голос лаяти брежнєвську владу. Дратувала кадебістів страшенно. Поводила себе з викликом. Коли утворилася Українська Гельсінська група, вона вступила до неї. Вийшла з комсомолу. Подала заяву на вихід із радянського громадянства. Її мордували кадебісти. Хитрощами запхали у вендиспансер закритого типу без ніяких на це підстав. Потім заарештували. Три роки тримали в Одесі у кримінальній колонії. У день виходу звідти оголосили новий вирок. Олю ув’язнили у жіночій політичній колонії в Барашево».

Коли повернулася додому, до неї прийшли з обшуком

Коли 23 квітня Любов повернулася до свого гуртожитку в Бучі, до неї прийшли з обшуком двоє кадебістів.

«Відібрали у мене якісь тексти німецькою мовою, що я робила на курсах. Забрали вірші Василя Стуса, якого я тоді для себе відкрила. Цих віршів мені було найбільше шкода. А наступного дня я дізналася, що такі ж обшуки були в усіх людей, які спілкувалися з заарештованими хлопцями. Усіх потім викликали на Володимирську, 33 на допити. Мене також допитували. Хлопців судили в березні 1978 року у Василькові, де жила родина Миколи Матусевича. Три дні ішов суд. Ми їздили туди. Мерзли надворі, бо нас не пускали до залу».

Ставлення колег до Любові змінилося. То догану винесуть, то позбавлять премії. Але не звільняли з роботи через те, що працювала добросовісно.

«Мене викликали до директора видавництва, який провів зі мною виховну бесіду. Казав, що українська мова у нас не занедбується, і навіть є двотомний Шевченківський словник, і що краще мені з «тією компанією» порвати. Він розмовляв зі мною доброзичливо і витратив на мене багато свого часу. Це був колишній фронтовик, який часто хворів (а незабаром і помер). Скінчилося все тим, що я розплакалась, бо не могла обіцяти йому те, що він хотів. Він дав мені носовичок і відпустив. Розмова з кадровиком була іншою. Він сказав, що я зв’язалася з українською буржуазною організацією, а Михайлина на мене погано впливає. Наказав писати заяву, щоб перевели назад у коректори. Я сказала: «Добре, напишу». Вийшла, гримнувши дверима, що аж відлуння пішло по видавництву. Звичайно ж, Михайлину Хомівну не вигнали з роботи. Це просто було ідеологічне опрацювання, яке робили в усіх установах. Ми з нею й далі спілкувалися, але більше поза роботою».

Після арешту Миколи Матусевича і Мирослава Мариновича Любов майже не листувалася з ними.

«Я писала їм дуже рідко і не чекала на відповідь, зате спілкувалася з рідними хлопців і читала їхні листи до них, тому була в курсі їхніх справ. Від листів Миколи віяло критикою й сердитістю, а від листів Мирослава – спокоєм і гумором, тож їх було набагато цікавіше читати… Після 7 років ув’язнення в таборах вони вийшли на заслання. Мирослав опинився у селі Саралжин Уїльського району Актюбинської області в Казахстані. До нього у цьому селі побували на засланні Валерій Марченко і Зорян Попадюк».

Люба тішилася, коли до неї почали приходити листи від Мирослава Мариновича із заслання. На той час вона вже кинула роботу у видавництві і працювала редактором інформаційного відділу Всесоюзного науково-дослідного інституту «Хімпроект».

«У мене тоді були труднощі і проблеми зі здоров’ям. Тягнуло поїхати до Мирослава, хотіла відігрітися душею біля нього. Я відчувала, що це дивовижна людина, з якою мені буде цікаво, що він кращий від мене у всіх відношеннях…

Мені дали на роботі коротку відпустку. Я напекла всяких пляцків, купила квитки на літак до Актюбінська і рушила до Мирослава. Коли 20 квітня 1986 року я їхала в таксі до аеропорту в Києві, мене щось поривало до нього так сильно, що, здавалось, я знехтую будь-якими перешкодами, але з ним побачуся. Пізніше зрозуміла, що це Провидіння дало мені знати, що я вирушила назустріч своїй долі… Добиралася важко. Пізно ввечері знайшла цей Саралжин. Ми зустрілися і провели разом тиждень – з 20 по 26 квітня 1986 року. Спершу я йому виклала привезені продукти, потім розказала всі київські новини. Усі наступні дні говорив Мирослав. Розказував про те, як у київському слідчому ізоляторі КДБ з ним сталося триденне осяяння – зустріч з Богом. Спершу він не хотів говорити про це. Боявся, що я подумаю, що це божевілля. Я сказала: «Я сприймаю це як допомогу вищих сил людині, яка гідно проходить життєве випробування». Читав мені написане в таборі своє есе «Євангеліє від юродивого» і пояснював багато ще не зрозумілих для мене місць у ньому. Розповідав про диво його написання й передачі за кордон, про публікацію в журналі «Сучасність». Оцей тиждень Мирослав ходив на роботу, бо був там теслею, а я прибирала в хаті, готувала їжу. Потім ми виходили за село, прогулювалися й розмовляли. Там річечка була, невеличкий лісок неподалік. Це був квітень, і у степу росли дикі тюльпани».

Прощальне фото з саралжинцями (де пан Мирослав відбував заслання)

Мирослав Маринович розповідав Любі, що спершу місцеві казахи зустріли його як зека. Коли він попросив дати йому якесь житло, начальник столярного цеху відповів: «Тебе в туалете жить надо». Врешті він таки виділив кімнату в саманному баракові.

«Коли я приїхала, кімната вже була впорядкована. Його мама привезла килим, який вона вишила вовняними нитками. Мирослав сам зробив два ліжка, стіл, стілець, шафу для одягу. Підлога була застелена повстю. Стелю він підбив поліетиленом, бо з неї сипалося. Молоді казахи, з якими він подружився, допомагали йому. Пізніше з допомогою сусідів Мирослав прибудував кухню, сіни, веранду. За стіною поруч жив азербайджанець Рувім, який там перебував через розтрату казенних коштів».

«Господи, якщо ти є, дай мені Мирослава»

Мирослав уперше обійняв Любу біля автобуса на прощання, коли вона верталася до Києва 26 квітня 1986 року. А в цей час під Києвом вибухнув Чорнобиль. Їй довелося разом з іншими працівниками кілька разів виїжджати в різні райони Києва і брандспойтами змивати стронцій зі стін будинків і дерев. З Мирославом вона далі листувалася. Весь час думала про нього. Усвідомила, що хотіла б бути з ним і в горі, і в радощах. Та була стримана в листах. Мирославу про це навіть не натякнула. Писала хіба про «радіофікований» Київ, про друзів.

«Я ще не була віруючою тоді, але просила в Бога: «Господи, якщо Ти є, дай мені Мирослава». Це, звичайно, було нахабством – звертатись до Бога, висловлюючи при цьому сумнів у Його існуванні. Але Господь прихильно мене вислухав і погодився».

«У жовтні Мирослав отримав відпустку. Бувало, що нашим в’язням давали на засланні відпустку. Перед тим морочили йому голову, відкладали її кілька разів. Тоді ми з Олею Гейко приїхали на день до Дрогобича побачитися з ним. Коли він повертався назад на заслання, ми, кияни, зустріли його з поїзда і поїхали до летовища «Жуляни», звідки він мав далі летіти. У скверику біля цього летовища Мирослав попросив мене стати його дружиною. Говорив, що хотів би розділити свою долю з моєю, хоч боїться зіпсувати мені життя. Я сказала, що радо приїду до нього».

Весільне фото. Свідки – Оля Гейко і Зорян Попадюк

Написала мамі, що виходить заміж за «особливо небезпечного злочинця»

У кінці грудня Любов зібралася до Мирослава, щоб бути з ним останні два роки його заслання. Написала мамі, що виходить заміж за «особливо небезпечного державного злочинця», але за чудову і цікаву людину. Мама відповіла дочці: «Любочко, я тобі довіряю. Якщо ти його вибрала, то будьте щасливі».

«Взяла постіль, одяг, продуктів набрала. Наступного дня ми скликали казахів на весілля. Мирослав хотів, щоби казахи прийняли мене як його дружину. Познайомив мене із сусідами. Вони поприносили подушки. Ми спиралися на ті подушки, сидячи на повстяній підлозі, і так їли.. Підлога була застелена скатертиною. На неї понаставляли закуски, які я привезла, і ще сусіди помогли приготувати. Посходилися старші казахи-аксакали. Спершу я не знала, як з ними поводитися, що говорити. Почалося наше весілля. Мене визнали дружиною Мирослава. Казахи прийняли мене. Потім, коли приїхала мама Мирослава, вони казали їй: «Она даже чай по-казахски розливала»».

Любов Маринович не боялася їхати на заслання і не сумнівалась у своєму рішенні.

«Це ніякий не героїзм. Це просто щастя бути з коханою людиною, розмовляти з ним, допомагати йому… Наше перебування в Саралжині не зрівняти, наприклад, із перебуванням на засланні Василя Стуса, який був у нестерпних умовах на Магадані. В робітничому гуртожитку селища Матросово він жив разом з колишніми кримінальниками, п’яними, агресивними. Він, такого високого рівня поет, знавець різних мов, мусив терпіти таке тупе бидло поруч із собою. Це були муки».

Життя тривало. Мирослав ходив на роботу. Любов вранці і ввечері розпалювала маленьку грубку, бо надворі була дуже холодна морозна зима. Ходила до магазину по продукти, на пошту, щоб відправляти листи Мирослава. У сільській пекарні брала хліб.

Найщасливіший період – перебування на засланні

Перебування у засланні було одним із найприємніших спогадів спільного життя Любові і Мирослава Мариновичів.

«Ми там поєдналися. День, коли я приїхала до нього, – це найщасливіший день мого життя. Ми ходили в гості до молодих казахів, співали казахських пісень. Казахи грали на двострунному музичному інструменті. Подарували нам його, він досі ще є в нас. Мирослав грав на акордеоні. Вони називали нас по-казахськи: Мирослава – Жасасинбек, що означає «славний богатир», а мене – Махаббад, що означає «любов».

Шанування звичаїв казахів і гідна поведінка з місцевими дали відповідний ефект. Мирослава і Любов Мариновичів на чужині полюбили.

«Недалеко там жили чеченці. Вони будували корівники й інші господарські будівлі для радгоспу. Подружилися з Мирославом. Приїжджали до нього. Пригадую, як Адам і Алхазур своїм автом завезли нас у степ. Там я назбирала багато диких тюльпанів. Я бачила Казахстан дуже гарним… Коли ми повертались в Україну, майже пів села нас проводжало».

Вінчання. 1987 рік

Чи вміє ваша невістка говорити українською мовою?

Після перебування в Казахстані Мирослав і Любов поїхали до Дрогобича. Мирослав хотів бути біля своєї матері й сестри. А Любов хотіла бути поруч з Мирославом будь-де.

«Коли ми їхали до Дрогобича, то я переживала, бо не знала, як мене, східнячку, там приймуть. Спершу мені було важко зрозуміти мову старших галичан. Дуже багато в ній польських, німецьких слів, наголоси інші. Маму Мирослава питали: «Чи вміє ваша невістка говорити українською мовою?» Мама відповідала: «Вона говорить українською краще за вас».

Побувши трохи, я дуже почала поважати галичан за те, що вони, переживши багато різних влад, все-таки трималися своєї любові до України. Галичани, які не згинають свої голови перед окупантом, нагадували мені гостроверхі карпатські смереки. А східняки з їхньою лагідною доброзичливою натурою схожі на круглі соняхи, які слухняно повертають голівки слідом за рухом сонця».

У Дрогобичі знали, що Мирослав – «особливо небезпечний злочинець»

У подружжя з’явилися друзі, хоч у Дрогобичі знали, що Мирослав – «особливо небезпечний злочинець». Дехто уникав спілкування з ним, але багато поважали.

«Мирослав спершу працював робітником нафтопереробного заводу. Був активним, зустрічався з молоддю. З початком національного відродження України його запросили працювати журналістом в міськрайонній газеті «Галицька зоря».

Від політичної діяльності він відмовлявся, хоч до нього телефонував В’ячеслав Чорновіл і казав, що Мирослав має всі шанси стати народним депутатом від Дрогобича. Відчував, що політика – це не його справа. На перших мітингах у Дрогобичі Мирослав не виступав. Натомість він писав багато статей про духовне і ментальне відродження. Якось вони їхали машиною із Зенком Красівським і Євгеном Сверстюком. Говорили про те, як вони бачать шляхи відновлення України. Мирослав тоді сказав: «Одна справа, коли зміниться влада і державний устрій, а зовсім інша справа, коли зміняться думки людей. Треба починати з духовного відродження».

З двома дипломами – вчительки і журналістки – дружина політв’язня у маленькому містечку була готова на те, щоб працювати прибиральницею. Та одна добра жінка допомогла влаштуватися інспектором зі скарг у відділі житлово-комунального господарства.

«Почалися перші демократичні вибори. Внука січового стрільця, сина воїна УПА Мирослава Глубіша обрали головою міської ради. Мені запропонували працювати в загальному відділі міськвиконкому. Я писала перші протоколи перших демократичних зібрань. Вони надзвичайно цікаві, тому що нові депутати були у великому емоційному піднесенні. Також була прес-секретарем Дрогобицького відділення Союзу українок.

Маринович створив у Дрогобичі першу на території колишнього СРСР групу Міжнародної Амністії, яка була зареєстрована в Міжнародному секретаріаті в Лондоні, а потім і загальноукраїнську Асоціацію Міжнародної Амністії. Він писав багато статей і виступав на теми прав людини. Любов була секретарем Мирослава.

Виступ на міжнародному семінарі Amnesty International

«Наша хата потонула в паперах. Я спершу друкувала на друкарській машинці, яку мені подарував Валерій Марченко. Ми почали виходити в місто, збираючи підписи під нашими петиціями на захист прав людини в інших країнах – скажімо, у Венесуелі чи в Китаї. Люди питали: «А чому ми маємо захищати когось, а не наших?». Ми пояснювали, що мандат Міжнародної Амністії полягає в тому, що люди всього світу захищають «в’язнів сумління», які не вчинили ніяких злочинів, але були заарештовані, катовані, викрадені тільки за свої переконання, колір шкіри, мову. У нашій країні ми не можемо писати про своїх, оскільки влада, яка ще не є демократичною, може переслідувати тих людей, що підписали. А міжнародний тиск на владу різних країн, де порушуються права людини, дуже важливий».

Після проголошення Незалежності місто Дрогобич дуже різко і швидко змінилося. Любов пригадує, що уся природжена волелюбність галичан вибухнула мітингами.

«Другого квітня 1990 року у Дрогобичі підняли синьо-жовтий стяг над ратушею. У Львові, наприклад, третього квітня. Нелегко давалося релігійне примирення. Тоді були страшенні сварки між греко-католиками і православними московського патріархату. В інших містечках доходило навіть до бійок. У Дрогобичі вигнали російських попів із головного храму Пресвятої Трійці. Комуністи, які ще залишалися при владі, якраз і розпалювали ці суперечки. Вони мали великий досвід управління, їх не вдалося зразу відсунути від влади».

Через публікації Мирослава Мариновича про нього дізнались в Україні.

«Та найперше його пізнали за кордоном. Його почали запрошувати на виступи в інших країнах. У своїх публікаціях він прозирав далеко вперед. Писав, що Україна спалахне надновою зорею. Зараз ми бачимо, що це й відбувається».

Попри роботу з документами, жінка захопилася вишиванням, мережкою і шиттям. Для всієї родини створювала авторські речі. Через постійне сидіння за комп’ютером або за вишиванням захворіла на остеохондроз і на рік отримала інвалідність другої групи. Звільнилася з роботи. Коли відновила здоров’я і знову почала працювати, то вже секретарем офісу Міжнародної Амністії у Дрогобичі. Далі стало нелегко через погіршення економічної ситуації.

«Початковий ентузіазм галичан стих. Усі економічні зв’язки обірвалися, в магазинах майже порожньо. Мало що вдавалося зробити для людей демократичним депутатам.

1997 року я вийшла з організації «Міжнародна Амністія». Через рік вийшов і Мирослав. Туди або проникло КДБ, або просто прийшли противні люди. Я тяжко це пережила. Більше не хотіла іти в жодні громадські організації. У кожній громадській організації є люди, які все псують і руйнують організацію. У кожній».

Друзі: одна зі 100 Героїнь світу і патріот, якого катували у психушках

У Дрогобичі на світогляд Люби вплинули колишній політв’язень Зеновій Красівський та Ірина Сеник, вишивальниця, поетеса, яка відбула 34 роки в різних ув’язненнях.

«Коли розпався Радянський Союз, її визнали однією зі 100 Героїнь світу. Вона була скромна, витривала і з гумором. Одного разу вона прийшла до нас, подарувала свою книжку «Біла айстра любові» й поцілувала руку Мирославу за його статтю «Політична енергія – це енергія правди». Це мене страшенно вразило. На жаль, життя її скінчилося важко. Пані Ірина тривалий час була прикутою до ліжка. Зараз вона спочиває на Личаківському кладовищі поруч з Іриною Калинець.

Зеновій Красівський відбув 26 років у таборах і на засланні. Його катували і в психушках. Повернувшись, брав участь у відновленні Греко-Католицької Церкви. Одного разу, виступаючи на святкуванні 82-ї річниці Степана Бандери, він сказав: «Росія – це наш ворог історичний. Поки ми не організуємося і не дамо відсіч, дива не буде». Як усі ми тепер бачимо, пан Зенко був правий. Він помер у 62 роки від виснаження. Ми були на його похороні в Моршині. Коли приїздимо туди, завжди ходимо на його могилу. 2015 року я видала про пана Зенка і його дружину Олену Антонів книжку «Благословенні душі, що вміють випромінювати». Коли я читала його листи, дивувалася його образному мисленню. Мудрий, глибокий, тактовний. У таборах та в’язницях його поважали не тільки українські політв’язні, а й єврейські сіоністи, російські демократи і монархісти».

Любов пригадує, що її чоловік Мирослав щораз більше переходив із правозахисної діяльності на релігієзнавчу. Завжди відмовлявся від чиновницьких і депутатських крісел. Та на пропозицію Бориса Ґудзяка погодився створити й очолити Інститут релігії та суспільства при відновленій Львівській богословській академії. Вона пішла за чоловіком.

«Найперше ми провели юдео-християнський семінар. Тоді були великі стереотипи у стосунках між українцями і євреями. Семінар був успішний. Також проводили науково-практичні семінари для студентів і молодих науковців з усієї України».

Словник перечитувала на пляжі

Подружжя переїхало до Львова. Любов починає працювати референтом з видавничих питань у Львівській богословській академії (пізніше перетвореної в Український католицький університет). Там були свої труднощі.

«Не було тоді української богословської термінології, бо ж релігія в СРСР була заборонена. Я взяла релігієзнавчий словник Колодного. Поїхала на відпочинок. На пляжі прочитала словник від першої до останньої сторінки. Далі читала різні релігієзнавчі книги і виробляла для себе правила написання релігієзнавчих термінів. Коли мені виповнилося 55 років, подала заяву на звільнення з УКУ. Мали на рік їхати з Мирославом на стажування до США. Мені не дали візу, і Мирослав також не поїхав. Хоч я звільнилася з УКУ, але й далі часто там буваю. Живу всіма його інтересами і працюю над книгами, які мені доручають».

Обряд підтвердження шлюбної обітниці, 25-річчя шлюбу. 16 жовтня 2012 року, обряд проводять владика Борис Ґудзяк та отець Ігор Пецюх.

Кримські татари заслужили, щоб розвивати свою культуру

«Мирослав особисто знав Мустафу Джемілєва. Він зустрічався з ним 2012 року на першому Кримському форумі у Сімферополі. 2016 року, коли Мирослав організував відзначення 40-річчя Української Гельсінської групи в УКУ, то зібрав у Львові усіх іще живих дисидентів зі всього світу. Наступного дня ми провели другий Кримський форум, щоб підтримати кримських татар після анексії Криму рашмстами. Ми знали ще Рефата Чубарова, були раніше в Криму на відпочинку у його секретаря Нарімана, який облаштував маленький відпочинковий будиночок. А його син, який зустрічав нас у Сімферополі, прекрасно говорив українською мовою. Кримські татари заслужили, щоб розвивати свою культуру. Вони вміють господарювати. Не так, як ті росіяни. Багато кримських татар, які не могли залишатися під російською окупацією, ринули до Львова. Ми з ними спілкувалися, завжди з Мирославом брали участь у днях підняття у Львові кримського прапора в пам’ять про депортацію 18 травня 1944 року».

Після повномасштабного вторгнення рашистів до України 24 лютого 2022 року Мариновичі прихистили біженців із Києва. Із зарплати, пенсії та коштів, які виділяє Львівська міська рада колишнім політв’язням, допомагають іншим.

Не боятися людей із синдромом Дауна

«Владика Борис Ґудзяк навчив мене, яким має бути християнин. Навчив не боятися підійти до людей із синдромом Дауна чи церебральним паралічем. Говорити з ними. Я прочитала 12 томів книжки «Богочоловік» і вважаю її одною з найважливіших книг свого життя, бо відчула Христа близьким і рідним. А вперше до розуміння релігії мене, виховану на радянській ідеології, надихнув Валерій Марченко. Він повів мене у Києві в ту церкву, де вінчалася Леся Українка зі своїм чоловіком Климентом Квіткою, і тоді я вперше була на богослужінні».

Людина має почуватися вільною

Чоловік Люби Мирослав Маринович має у собі риси всіх людей, які вплинули на її формування.

«Коли вибираєш собі чоловіка, який має великі задуми, тоді життя з ним буде і бурхливим, і цікавим… Ми були вже сформованими людьми, коли одружилися, – нам було 38 і 39 років. Як тільки починали спільне життя, домовилися, що завжди будемо говорити одне з одним, коли щось комусь незрозуміло чи не подобається. На початку ми могли сперечатися щодо ролі якогось історичного діяча. Зараз розуміємо одне одного і дозволяємо мати іншу думку.

Якось ми в Дрогобичі повернулися з одного вечора. Там Мирослав дуже хвацько витанцьовував з одною нашою товаришкою. Я його приревнувала. Він мені сказав: «Любцю, я буду тобі вірним чоловіком, але дай мені можливість пофліртувати, коли мені хочеться». Я з цим погодилася. Людина має почуватися вільною.

Моє самоствердження полягає в тому, що я допомагаю самоутверджуватися Мирославу. Роблю це з великим задоволенням. Я щаслива, що моє життя минає саме з Мирославом. З ним не засумуєш. Шукайте оточення, яке допомагає вам виростати, а не тонути в буднях».

Авторка: Наталія Лазука, свідчення для архіву записала: Марія Ясінська

Zgłoś naruszenie/Błąd