“Іноземні медіа бачать у воєнних злочинах атракціон з кімнатою страху”. Правозахисниця Лариса Денисенко про сексуальне насильство

Реклама:

У 2017 році вона спільно з іншими правницями створила Асоціацію жінок-юристок ЮрФем за ініціативи адвокатки Христини Кіт.

Відтоді Денисенко допомагає жінкам, які зазнали насильства – зокрема зґвалтування, домагання, розбещення. В інтерв’ю “Українській правді. Життя” правозахисниця розвіяла міфи, які побутують навколо теми захисту потерпілих від сексуального насильства.

Чому насильство – це не про коротку спідницю, хто і навіщо перешкоджає жінкам у пошуку покарання для кривдника, яких помилок припускаються журналісти, чому “неправдиві обвинувачення” не так легко висунути, як про це кажуть, і яких змін потребує суспільство – розповіла правозахисниця, письменниця та медіаекспертка Лариса Денисенко.

Фото надані Ларисою Денисенко

– Пані Ларисо, у вас є великий досвід правозахисної діяльності та адвокації прав жінок. Як ви почали працювати над темою сексуального насильства?

– Якщо вести тему захисту прав жінок, неможливо уникнути теми сексуального насильства. Я не знаю жінок, які за все життя жодного разу не стикалися з сексуальними домаганнями, масними залицяннями, недоречними обтяжливими заграваннями, об’єктивацією, дискримінацією, сексизмом в тому чи іншому ступені. Багато хто лише в дорослому віці починає згадувати й усвідомлювати, що відбувалося з ними в дитинстві, юнацтві.

Реклама:

– Чи зверталися до вас зі свідченнями люди, які постраждали від сексуального насильства?

– Якщо йдеться про період повномасштабного вторгнення, то перші два звернення наприкінці березня 2022 року до мене були від волонтерок і напряму. Це і спонукало мене написати звернення до жінок і дівчат, щоб вони не боялися говорити. Зараз я працюю з 14 жінками, 13 дорослими та однією неповнолітньою. 

Звернення надходили від родичів, волонтерок, журналісток і напряму. В інформаційному і консультаційному полі я співпрацюю з Асоціацією жінок-юристок ЮрФем, у травні-червні минулого року – з Тренінговим центром прокуратури. Співпраця стосувалася зміни проведення допитів потерпілих в таких категоріях справ, а в інституційному та стратегічному вимірі – з Офісом Генерального прокурора.

– Які проблеми існують на шляху до правозахисту жінок?

– Сексуальні домагання, віктимізація, гендерно зумовлене насильство, погрози й сталкінг, кібернасильство, стереотипи, дискримінація, висміювання проблем.

– Чи стикалися ви з тим, що сім’ї самі перешкоджають жінкам у правосудді чи у зверненні до поліції взагалі?

– Так. Є різні моделі. Якщо говорити про статеві злочини не лише в контексті війни, мама часто може відмовляти доньку подавати заяву, або навпаки. Особливо в невеличких містечках – через осуд громади та легкий спосіб упізнання, з ким це відбулося. Люди розуміють, що це злочин, але покривають його, щоб не розкрити своє приватне життя іншим.

Є люди, у яких професії самі по собі дуже осудні за їхню соціальну поведінку, і їх сприймають з риторикою “так тобі й треба”. Це бібліотекарки, вчительки, медикині, від яких суспільство вимагає бездоганної поведінки. Дуже часто навіть є така риторика “як вона далі вчитиме наших дітей”. Це абсолютно дико звучить, але бувають такі обговорення у вайбер-чатах. 

Також про це не люблять говорити чоловікам, братам і батькам. Тут дві причини: по-перше, щоб людина не злилася і не вважала жінку “зіпсованою”. Другий аспект особливо стосується сексуального насильства як ординарного злочину, не воєнного: чоловіки хочуть спіймати кривдника. 

У громаді можуть знати, хто це зробив, і тоді партнери, брати, найближче коло чоловіків, хочуть наздогнати, побити, помститися. Жінки бояться, що їхніх рідних посадять, або сили будуть нерівні й чоловіку завдадуть ще більшої шкоди. Вони думають “я просто перетерплю”. 

Читайте також: Ніяких “перчиків” та “вареників”. Як батькам говорити з дітьми про секс, любов і захист від насильства

Часто батьки дітей або старші люди, які опікуються неповнолітніми, домовляються стосовно грошей, і мотиви бувають абсолютно різні. Зазвичай це НЕ мотив збагачення. Якщо це самотня мама або бабуся, їм кажуть “Ми ж добрі сусіди, ти наша сусідочка, ну, так сталося, мій такий шибеник, ми його покарали. Ти візьми, наприклад, 10 тисяч гривень, тобі ж треба її навчати, вдягати”. Це така огидна “лагідна” комунікація. Часто зґвалтування чинять не зайди, а люди, які проживають поряд, навіть родичі. 

Та незважаючи на те, що людина прийняла гроші, це абсолютно не позбавляє її права подавати заяву в поліцію. Тут є момент “Ми ж з тобою по-хорошому, ми ж розрахувалися, а ти собі ціни не складеш”.

Частіше за все, коли люди приймають насильницький хабар, вони просто не йдуть далі, навіть якщо дитина хоче це зробити. Але я зазвичай кажу, якщо в тебе є сили боротися, навіть якщо мама або ти сама прийняла гроші, давай боротися. 

Через те, що жінці заплатили, зґвалтування не перестає бути злочином. Він має бути зафіксований, розслідуваний і заслуханий в суді. Якщо в когось є корисливі мотиви, то точно не у потерпілої, а у людей, які вчинили злочин. І їхні близькі намагаються “купити” собі спокійне, мирне життя.

– Які додаткові чинники для замовчування насильства виникли під час війни?

– Наприклад, жінки й дівчата, у яких рідні служать у Збройних силах України, намагаються про це не говорити. Сексуальне насилля вважається, зокрема, тактикою ведення війни. Коли військовий захищає країну, а його жінка чи дитина зазнає сексуального насильства, йому може бути боляче від того, що він нібито неефективний, не зміг захистити.

Також замовчують, коли в громаді популярне пліткарство, “світське патякання”. 

Читайте також: Сексуальне насильство – це воєнний злочин

В окупації є випадки, коли чоловік торгує своєю дружиною. Іноді до людей приходять окупанти, як в магазин, і питають: “Дєвочкі єсть тут у вас?” Є випадки, коли люди вказують, наприклад, на жінку, яка живе сама і має алкогольну або наркотичну залежність, ментальні порушення. Мовляв, “заберіть цю поганеньку і робіть, що хочете, а я хочу убезпечити свою доньку, сестру, маму”. 

Люди намагаються вберегти себе. Я кажу без осуду, це дуже індивідуальні історії. Але заплющувати на це очі теж неправильно, потрібно це проговорювати.

– Хто зазвичай найбільш активно переслідує потерпілу, засуджує, погрожує?

– Погрози можуть бути від насильника або його найближчого кола – я їх називаю “дрУжки”, як на весіллі. Можуть переслідувати потерпілу і “домовлятися”. 

Бувають випадки, коли дружина насильника говорить потерпілій “ти хвойда, сама його затягнула, а тепер починаєш”. Або інша тактика – “нащо це розпочинати, у нас троє дітей, що ж він має сидіти, а хто їх буде годувати”. Хтось може пліткувати, писати масні коментарі, розклеювати листівки “брехуха і хвойда” з телефонами. 

Бували випадки, що людину просили піти з роботи. Коли є сексуальні домагання на роботі, зґвалтування колегами, часто намагаються тиснути, домовлятися, пропонують гроші, шантажують. Це трапляється і в органах правопорядку. Тут на жінках тягар мовчання, тому що є корпоративна солідарність, тиск, людину просто можуть знищити.

– Наскільки правильною є взаємодія держави та правоохоронців з потерпілими від сексуального насильства? 

– Зараз я спостерігаю і трохи впливаю саме на інституційні зміни. У документах, зокрема, Офісу Генерального прокурора, закріплений потерпілоорієнтований підхід. Це означає мінімізацію травматизації потерпілої допитами, поінформованість потерпілої щодо того, що буде відбуватися від моменту отримання свідчень до завершення судового процесу, пріоритезація її потреб, анонімізація даних, презумпція довіри до свідчень. 

Мої колежанки з Асоціації жінок-юристок ЮрФфем надзвичайно впливають на ці процеси, відгукливість і усвідомлення змін керівництва прокуратури дуже висока. Звичайно, не вся система вмить змінюється, але повномасштабне вторгнення і масштаб сексуального насильства як воєнного злочину впливає на зміни правосудної свідомості – це факт.

І я, і моя організація безпосередньо задіяні у всіх основних процесах: законотворення, аналіз, стратегування, тренінги, комунікація, що стосуються питання захисту і підтримки потерпілих від сексуального насильства.

Лариса Денисенко. Фото: Ольга Закревська

– Існує такий міф, що якщо правоохоронці будуть більше довіряти потерпілим, то у нас зникне презумпція невинуватості та якісь меркантильні жінки можуть скористатися цим, когось оббрехати, щоб їм заплатили гроші. Наскільки це реальна загроза? Чому не так легко висунути фальшиві обвинувачення?

– Ця думка хибна, зокрема, через те, що це досі “злочини сорому”. Потерпіла, яка наважується заявити, стикається з дуже важкими випробуваннями. Все одно намагаються віднайти свідків, слова перевіряються дуже ретельно, потрібно пройти медичну експертизу, розмову з психологом, про це дізнається і найближче коло, і колеги.

Мало хто в цьому колі реально тебе підтримає. Це дуже травмуюча історія. Стосовно презумпції невинуватості, якраз у кривдника є адвокат. Потерпіла може бути й без захисту. А у кривдника від початку, якщо ми говоримо про кримінальні злочини, є право на захист, йому будуть про це нагадувати. 

У нас досі адвокатура більшою мірою стосується тих, хто підозрюється у скоєнні злочину. Ми якраз говоримо з прокуратурою, щоб про потерпілих не забували. Меркантильні люди бувають і серед жінок, і серед чоловіків, але сама процедура обвинувачення і кримінального процесу не є такою легкою, як може здаватися.

– Як це відбувається? Багато хто уявляє, що жінка прийшла в поліцію, сказала “він мене зґвалтував” – і все, його відразу садять до вʼязниці.

– По-перше, жінку можуть відправити подумати стосовно цього. Потім дуже непроста історія з судово-медичною експертизою. 

У людини може й не бути травм, якщо це зґвалтування без проникнення, або людину примусили оголюватися чи скоювали сексуальне насильство в інший спосіб. Тільки зараз ми приходимо до того, що може бути довідка від гінеколога, до якого звернулася людина, коли це сталося, а не лише від судмедексперта. 

Потім починається процес збору доказів. Людину будуть питати “де це сталося, ви можете показати, а за яких обставин, а хто вас міг бачити”? 

Потрібно віднаходити свідків, які могли бачити людину на тому місці. Потерпілій будуть ставити запитання “хто може поговорити стосовно ваших “моральних якостей”, наскільки ви людина високої чи низької соціальної поведінки, чи ви вживали алкоголь, а можна вашу характеристику з роботи?”. Ці характеристики досі враховують в суді, про це дізнається роботодавець. 

Потім людина має отримати фаховий висновок від психолога чи психіатра стосовно свого стану. Система тебе “обкатує”, як відбиток пальця, і намагається витрусити все. 

Читайте також: “Хотіли зняти із себе шкіру”: психологи розповіли про стан зґвалтованих росіянами жінок та способи порятунку

Слідство триває довго. За цей час жінка десятки разів може думати “нащо я це зробила”, особливо якщо паралельно стикається з переслідуванням, неприйняттям, скандалами вдома. Уявіть, скільки сил потрібно мати, щоб цим займатися.

Я не можу сказати, що фальшивих звинувачень геть не може бути. Є непорядні люди. Але якщо ви знаєте, що не ґвалтували людину, ви це доведете, у вас ледь не миттєво буде адвокат, не потрібно вестися на шантаж. 

Потерпіла перша дає свідчення, і вони постійно перевіряються. Якщо викриють на неправдивих свідченнях – система теж не пробачає, якщо її перенавантажили дарма.

– Які нюанси щодо сексуального насильства стосовно неповнолітніх? Чи ставиться система гуманніше?

– Система змінюється. Я не можу сказати, що вона не гуманна, маючи в ретроспективі 20, 10 років. 

Зараз є можливість опитувати дитину в системі зелених кімнат, де з нею перебуває психолог, іде запис, дитину менше мучать однаковими запитаннями. Раніше була важка історія, коли дитині, яка проходила перше опитування, було 6 років, а от судове засідання, їй уже 8 або 9, і їй ставлять ті самі запитання. Це нестерпно. 

І якщо говорити про сексуальне насильство стосовно дітей, система чутливіша, більше переймається, все-таки намагається уникати травматизації дітей. Це переважно стосується малолітніх. А от, наприклад, коли дівчині 15 або 16 років і вона звинувачує вчителя або тренера, вже починає вмикатися недовіра. У людей можуть бути ті самі стереотипи, бо дівчину, яка “виглядає як доросла” психологічно сприймають дорослою. 

Якщо ж говорити про дитячу порнографію, то кіберполіція, яка фактично ігнорує сталкінг дорослих людей, стосовно дитячої порнографії працює в рази ефективніше. Вони добре налагодили співпрацю з іноземними колегами, бо існують мандруючі педофіли, які мають мережу в різних країнах.

– Багато хто з потерпілих боїться відкритися протягом десятиліть. Як наважитись на це, і як зрозуміти, наскільки це безпечно?

– Якщо йдеться про сексуальне насильство як воєнний злочин, то в таких справах немає терміну давності й практично неможливе амністування злочинців – саме для того, щоб потерпілі стабілізувалися, отримали всю необхідну допомогу, відчули, що вони та їхні близькі у безпеці, наважилися говорити та свідчити.

Коли людина згадує і говорить про насильство, то повертається в минуле, де немає порятунку. Вона вимушена вкотре проходити через це, тому кількаразові допити травмують. Людина має ніби спускатися у підвал, де її насильно утримував викрадач. 

Тому тим, хто слухає та питає, потрібно бути рукою підтримки, щоб витягнути людину з цього стану, дати зрозуміти, що це в минулому, а зараз вона не одна, вона сильніша.

Коли сексуальне насильство – це ординарний злочин, людина може не наважуватися розповісти, тому що не хоче, щоб її звинувачували, тицяли пальцем, обговорювали нескінченно. Мотивом говорити може бути те, що публічне проговорення ніби дає відчуття сили та знімає тягар тиші.

– Чому важливо не мовчати про насильство? 

– Насильство продовжує розмножуватися у замовчуванні, це може руйнувати людині подальше життя. Ми всі різні, у кожної та кожного свій досвід, своє коло спілкування.

Коли оточення приймає і розуміє, легше відкриватися. Втім, людина може не хотіти завдавати болю рідним людям, яких вважає вразливішими за себе, і тоді також мовчатиме.

Хтось боїться недовіри, не може пробачити себе за те, що сталося. Знаєте, які запитання я найчастіше чую від жінок і дівчат, що зазнали сексуального насильства? “Що я зробила не так, чому це сталося зі мною, що зі мною не так, а що б ви зробили на моєму місці?” Спробуйте дати відповіді на ці запитання. Це складно і боляче.

Людина має повернути контроль над своїм життям, відчути бодай фізичну безпеку, переконатися, що її здоров’я не під загрозою. Що її близькі – сила підтримки, а не загін розпачу. Що система правосуддя налаштована допомагати, а не відвертатися. Я б хотіла порадити памятку інформаційної безпеки потерпілих від сексуального насильства, розроблену мною.

– На вашу думку, як українцям треба змінити своє сприйняття теми сексуального насильства, домагання, зґвалтувань?

– Я адептка сексуальної освіти. В Австралії завдяки зусиллям активістки секс-освіта буде розпочинатися з 4 класу. Там запроваджені постійні освітні дисципліни, де дітям будуть пояснювати, що таке порнографія, насильство, приватні кордони, сексуальний потяг. 

Хлопчикам, наприклад, треба пояснювати, що мацання сідниць і грудей однокласниць – це сексуальні домагання. Тут дуже важлива довіра дітей до дорослої людини, яка з ними буде спілкуватися. Як цього навчити? Можливо, потрібно подивитися на той досвід Австралії.

І також потрібна робота з батьками, Це не змінити ні заплющуванням очей, ні християнськими догмами, ні народною етикою. 

– Що б ви відповіли противникам сексуальної освіти?

– Справа в тому, що коли дітей напучують не розпочинати статеве життя поза шлюбом, люди не можуть бути впевненими, що з дитиною ніхто не розпочне це “статеве життя” без її згоди коли завгодно. 

Ґвалтувати, примушувати, тиснути на людину – не ок. І в шлюбі, і поза шлюбом. Я б хотіла більше чути, від представників християнської віри зокрема, про засудження насильства, про гідність людини. Я боюся, що ми не дочекаємося таких проповідей, тому я за те, щоб це проговорювала світська освіта – і з батьками, і з дітьми.

– Чи дійсно в Україні є “культура зґвалтування”? Як на становище українських жінок впливають жарти, медіапродукти, підручники, які ніби нормалізовують насильницькі дії?

Довідка: “Культура зґвалтування” (rape culture) – це соціальне середовище, яке нормалізовує і виправдовує сексуальне насильство, зокрема до жінок і дівчат. 

– Почнімо з підручників. Наскільки мені відомо, ця ситуація була помічена новопризначеним міністром освіти і науки, але не виправлена. Підручників з віктимними тезами немало, і дуже шкідливо, що діти сприймають насильство через призму, що в цьому винна потерпіла. Хибний підхід. Краще пояснювати, що таке згода на секс, що можна, а чого не можна робити з тілом іншої людини, що насилля нічим не можна виправдовувати.

Сексизм у висловленнях публічних осіб, рекламі, діях вже перейшов у розряд адміністративного правопорушення, тому я б радила до цього ставитися серйозніше і спробувати опанувати інші форми гумору.

Читайте також: Уроки безпеки чи розпусти? Якою може бути секс-освіта у школах 

А якщо говорити про ставлення суспільства до зґвалтувань, то події останніх років показали, що є дедалі більше людей, які не толерують насильство щодо неповнолітніх, але думають, що жінка, яка пропонує секс, не повинна потім жалітися на зґвалтування, і жіночі вагони вважаються наступом на чоловічі права та руйнацією постаті чоловіка-захисника.

Втім, суспільство, на мій погляд, більше ніж раніше тяжіє до проговорення теми, а не до замовчування. Лунає більше голосів на підтримку потерпілих та осуд злочинців. Одним із каталізаторів цих суспільних змін стала інформація про сексуальне насильство з боку окупантів.

– Чому зґвалтування – це більше жага до влади й жорстокості, а не сексуальний потяг?

– Тут все просто. Для мене сексуальний потяг – це про красу, взаєморозуміння, повагу, задоволення для обох. Коли є згода обох людей, форма сексуальних стосунків може бути якою завгодно. Натомість зґвалтування – це задоволення для одного, а для іншого – катування, агресія, порушення кордонів, повалення гідності. Для всіх це злочин. Сексуальний потяг – це про життя, а насильство – про руйнацію.

– Які негативні тенденції ви помічаєте у медіа щодо висвітлення теми сексуального насильства, роботи з потерпілими, зокрема під час війни?

– Я стикаюся із тим, що, зокрема, іноземні медіа продовжують бачити у воєнних злочинах, що чинить армія Росії, атракціон з кімнатою страху. Вони ніби оплачують квиток, заходять в цю кімнату, і ми маємо показати все: кров, піт, слиз, рани, катування, зґвалтування, депортацію, викрадення, знущання, тіла загиблих.

Потім вони виходять з цієї кімнати сповнені вражень. Але це не атракціон. Кров можна змити з підлоги й тіла, але з пам’яті – ні. 

Мені прикро, що цю тенденцію часто підхоплюють і наші журналісти й журналістки, хоча спільними зусиллями цього стає менше.

Сексуальне насильство в нашій країні – це не серіал Netflix. Людина залишається зі своєю втратою дуже надовго, а може і назавжди, а читацька чи глядацька аудиторія змінить картинку за пару хвилин після свого вжахання.

– Як журналістам етично працювати з людьми, які зазнали сексуального насильства? 

– Не допитувати, а слухати. Не привласнювати історію, бо цей злочин відбувся не з вами. Розповідати про жахливий злочин, а не писати кров’ю людини на фліпчарті. Інформувати про можливості системи правосуддя, соціальної системи підтримки, працювати з громадою. Ставити відкриті запитання, не перепитувати кілька разів, не тиснути й не будувати свою історію за рахунок травми іншої людини. 

Ще один важливий момент. Люди, які зазнали сексуального насильства, менше за все уявляли, що набудуть “популярності” завдяки тому, що окупанти вчинили злочин щодо них. 

Людина більша за цей злочин, більша за цю травму. Це варто поважати. Не робити з людини “меч суспільної справедливості”.

– Що робити оточенню, якщо їхня близька людина зазнала сексуального насильства, зґвалтування? Як рідні потерпілих можуть підтримати їх? 

– На цю тему краще говорити з психологами та психотерапевтами. Я лише можу дати кілька базових порад. Довіряти словам та вміти слухати. Стати джерелом інформації і підтримки, а не осуду та гніву. Не тягнути людину до лікарів, адвокатів, поліції тощо, поки вона сама із цим не визначиться. Не тиснути, дати людині можливість повернути контроль над своїм життям і тілом. 

Бути готовими до травмуючої інформації, до відвертості. Не дивитися, як на прокажену чи винну в цьому. Не пліткувати й не вести заспинні розмови між іншими членами родини, сусідами, близькими. 

Дати зрозуміти: я буду поряд, якщо ти захочеш, я відійду, якщо ти попросиш, і повернуся, коли ти цього потребуватимеш.

Олена Барсукова, Українська правда. Життя

Читайте також: Як допомогти постраждалим від сексуального насильства під час війни