Війна увірвалася в її життя ще у 2014. Тоді Оксана Волобуєва втратила все, тікаючи з тимчасово окупованої Горлівки з чотирирічним сином на руках. В далекому минулому залишилися і квартира, і робота. У Києві, куди приїхала жінка, довелося починати все з початку.
“У Горлівці я працювала лікарем у діагностичній лабораторії. А у Києві вирішила трошки змінити профіль і вивчилася на косметолога. У 2020 я купила однокімнатну квартиру в прекрасному містечку Буча. Зробила в ній ремонт, і, нарешті, видихнула – життя почало налагоджуватися, я знову відчула себе щасливою”, – згадує з посмішкою Оксана.
Але безхмарні плани на майбутнє обірвалися 24 лютого 2022 року. У перші дні повномасштабного вторгнення росіян саме затишне містечко на Київщині, яке тепер знає увесь світ, одним з перших опинилося під смертельним ударом ворожого наступу.
Оксана Волобуєва у підвалі в Бучі
“Вже 24 лютого ми спустилися в наш паркінг. Там було холодно та вогко, тому ми з сусідами перебралися до теплотраси. Нас десь сімдесят людей було. Три дні ми всі сиділи там без їжі та води. Бо в нашому будинку вже з перших днів не було води. На третій день у місто зайшли росіяни, а на четвертий в наш будинок прилетів снаряд”, – розповідає жінка.
Сьогодні Оксана згадує свої відчуття у перші дні війни і зізнається, що була повністю розгублена, налякана і не знала, як діяти в цій ситуації. І тільки відповідальність за життя сина, якому на той момент було дванадцять років, не дозволяла паніці захопити її розум та тіло повністю.
Зовсім інакше діяла в ті дні киянка Ольга Євланова. Психотерапевтка за освітою, жінка розуміла, що сидіти склавши руки не має права.
“У перший день війни я написала пост в соцмережах. Запросила всіх охочих до своєї групи підтримки, – згадує тренер-психотерапевт Ольга Євланова. – І вже з 28 лютого ми збиралися в зумі, де я підтримувала людей, відповідала на їхні питання. До речі, в перші дні війни ця робота допомогла мені так само не зійти з розуму. Бо я працювала з людьми, була завантажена. А головне – розуміла, що на той момент допомогти комусь – це означає допомогти і самій собі”.
За словами психотерапевтки, більшість людей у ті дні цікавило одне питання: скільки ще? Тоді всім здавалося, що війна закінчиться за три дні, за тиждень, максимум за місяць. І коли над Україною літали російські ракети, а з північно-східних кордонів сунули колони танків, звичайно, всі відчували тільки страх. І це нормально, каже Ольга Євланова. Адже ми всі тоді тільки й чекали, що цей жах має ось-ось скінчитися.
“Коли ми сиділи у підвалі, в якийсь момент мені здалося, що я вже ніколи не побачу сонця, – згадує мешканка Бучі Оксана. – Потім хтось із наших сусідів почав збиратися виїжджати. Наважилися і ми. Так сталося, що поруч зі мною була вся моя родина – батьки, рідний брат з дружиною та дітьми. Ми не брали ніяких речей з собою. Просто сіли в машину і поїхали. З нами було ще кілька машин. Куди їхали, я вже не памʼятаю. За кермом був мій брат. Памʼятаю тільки, як їдучи вулицями Бучі, повз убитих людей на дорозі, ми їхали і голосно молилися… Було дуже страшно”.
Зрештою її родині вдалося дістатися до Рівного, де їх прийняли якісь невідомі люди, нагодували, поклали спати. Але жодного плану, що робити далі, в Оксани не було. Згодом до неї додзвонилася подруга з Німеччини, яка живе у Франкфурті вже 10 років, і запропонувала приїхати.
“Я тоді підійшла до мами і кажу: мам, я з Прошею поїду до Німеччини, мене Таня кличе. Мама, звичайно розплакалася, обняла мене. Вони з батьком і брат з родиною вирішили залишитися в Україні. А ми з сином поїхали далі, до польського кордону. Наша дорога до Франкфурта тривала шість діб. І увесь цей час мені траплялися випадкові люди-янголи, як я їх називала. Вони не просто годували нас і дозволяли переночувати, а ще й купували елементарний одяг, шкарпетки, нижню білизну, зубні щітки, гребінці для волосся… Адже ми виїхали без грошей і речей”, – продовжує свої спогади Оксана.
Дорога з України: після ночівлі у католицькому монастирі у Польщі
Історія Оксани Волобуєвої схожа на тисячі інших історій українців, які одного дня покинули все і почали свою втечу від війни. Інша частина українців, попри ризики, вирішила залишится вдома. Психотерапевтка Ольга Євланова була серед них.
“Перший місяць був найважчим для всіх, – каже Ольга. – Страждали й ті, хто поїхав, й ті, хто залишився в Україні. Для себе я назвала цей місяць часом хаосу. Адже багато хто з нас не знав, куди бігти, чим займатися? Але протягом цього часу наша психіка почала адаптуватися до того жахіття, яке відбувалося навколо. У кожного цей процес адаптації проходив по-різному. Але, за моїми підрахунками, це тривало перші три місяці. Тобто, 24 лютого ми всі отримали психотравматичну подію. І три місяці наша психіка адаптувалася до неї. Можливо, не досить вдалий приклад, але уявіть, коли людина приходить на нове місце роботи і їй призначають випробувальний термін. За цей час працівник має освоїтися у новому середовищі. Так і ми – навчилися жити серед війни. Ключове слово – жити”.
Приблизно три місяці тривав процес адаптації Оксани Волобуєвої у Франкфурті. Зрештою, за цей час вона знайшла житло, освоїла онлайн-консультації як косметолог, продовжила навчання на нутрициолога, яке розпочала ще в Києві, до війни. А з 1 червня жінка пішла до німецької школи – вчити мову країни, в якій опинилася не зі своєї волі. В класі, де навчається Оксана й зараз, 25 українців. Більшість людей з Маріуполя, навіть є хлопець з Донецька. За її словами, саме це спілкування з людьми, які мають спільний біль, підтримало її в чужій країні у важкий момент життя.
Оксана з одногрупниками у німецькій школі
“Ми як одна сімʼя. Разом обговорюємо всі новини, які приходять з України, святкуємо дні народження. Зараз я готуюся до іспиту. Маю скласти рівень В1. Він дасть мені право влаштовуватися на роботу. Що далі? Не знаю. Не готова сказати. Поки що планую вивчити мову і влаштуватися на роботу. Син також вчиться у німецькій школі. Щоправда, йому бракує спілкування з однолітками, на відміну від мене. Але вертатися назад він не хоче. Каже, мамо, ми там ледь не загинули. Тому поки тут і зараз. А потім – час покаже. Після всього пережитого я намагаюся не триматися за стіни, життя навчило вже”, – підсумовує жінка.
На думку тренера-психотерапевта Ольги Євланової, зараз ми проживаємо період міжтравматичного зростання. Напруга триває вже понад рік. Люди отримали нові звички під час війни, навчилися жити з ними.
“Ми й зараз знаходимося на важкому етапі. Бо ми не знаємо, коли закінчиться війна. І це дуже виснажливо, – підсумовує психотерапевтка. – Тому щодня ми маємо жити і робити щось маленьке, те, що в наших силах. Потрібно шукати в кожному дні щось для себе. Війна підсвітила, що досягненням може бути навіть зробити зачіску, або притримати двері сусідові. Головне сьогодні для кожного з нас – бути людиною, яка сама собі подобається. Ми маємо щодня завершувати якісь свої маленькі справи. Бо наша психіка спирається саме на це. А взагалі, я тільки тепер зрозуміла свою бабусю, яка колись розказувала мені, як під час Другої світової вона ходила на танці. Я тоді обурилася: бабусю, які танці? Війна ж?! А вона так подивилася на мене, і спокійно сказала: танці були між війною”.
Оксана Волобуєва з Бучі, яка вже рік живе із сином у Німеччині, теж наважилася піти на сальсу, куди її запросила одна знайома німкеня. Каже, що завтра життя може скластися так, що танці їй будуть вже недоступні. Тому краще це зробити сьогодні.
Zgłoś naruszenie/Błąd
Pozytywnie
Neutralnie 
Negatywnie
Lubię to!
Super
Ekscytujący 
Ciekawy
Smieszny
Smutny
Wściekły
Przerażony
Szokujący
Wzruszający
Rozczarowany
Zaskoczony
Prawda
Manipulacja
Fake news
Oryginalne źródło ZOBACZ
Dodaj kanał RSS
Musisz być zalogowanym aby zaproponować nowy kanal RSS