Росіяни перетворили освіту на зброю

У повідомленнях ЗМІ з України переважають теми, пов’язані з армією, її успіхами на фронті, зволіканням союзників із постачанням зброї або перспективами запрошення до НАТО. Натомість про проблеми української системи освіти говорять значно рідше, і це питання виходить далеко за межі внутрішнього контексту.

Навчальний рік, який був перерваний війною в лютому 2022 року, в Україні розпочали 4,2 млн учнів. Уже в перший місяць після повномасштабної агресії Росії до Польщі в’їхало 1,8 млн громадян України, половина з яких – школярі. Тож значна частина учнів покинула країну, але більшість залишилася в країні і продовжує навчання в системі, яка працює в умовах воєнного часу, часто на прифронтових, а іноді навіть окупованих територіях. Із закінченням навчального року, який розпочався в умовах повномасштабної війни, варто запитати про стан системи освіти в Україні, з огляду на те, що поряд зі звичайною та інформаційною війною вона є одним із ключових фронтів російсько-української війни.

На початку 2023 року, тобто через три місяці після того, як генерал Сєргєй Суровікін прийняв командування групою російських військ в Україні та розпочав масовані атаки на об’єкти критичної інфраструктури, президент Володимир Зеленський порівняв вчителів з бронетехнікою, оскільки вони є однаково важливими у боротьбі з окупаційними силами. Це сильне порівняння, оскільки воно відображає суть ролі системи освіти у війні, що триває: її цивільні учасники є об’єктами не лише збройної агресії, а й гуманітарної агресії з боку Російської Федерації.

У випадку збройної агресії освітня інфраструктура стала однією з перших цілей масованих обстрілів російської артилерії. Це, безумовно, пов’язано з тактикою ведення війни, яка використовує шкільні будівлі для розквартирування солдатів або зберігання боєприпасів. За перші десять місяців вторгнення було серйозно пошкоджено майже 1300 шкільних будівель, що становить 11% освітньої інфраструктури України. Із цієї кількості 223 школи були повністю зруйновані, половина з них – у Харківській, Луганській та Донецькій областях. Лише в Харкові, академічному центрі України, пошкоджено понад половину шкільних будівель. Щоб проілюструвати масштаби збитків, достатньо згадати, що в комуністичній Польщі в рамках програми святкування тисячоліття польської держави в 1966 році було побудовано 1400 так званих тисячолітніх шкіл, які й донині становлять інфраструктурну основу нашої системи освіти. Майже стільки ж шкіл, скільки поляки побудували стахановськими темпами протягом десятиліття за наказом Гомулки, росіяни в Україні зруйнували менш ніж за рік.

Під уламками будівель у прифронтових регіонах також лежали результати першої комплексної реформи освіти за часів незалежності України. Так, після Революції гідності та зміни політичного вектора на європейський уряд підготував програму реформ під назвою «Нова українська школа» (НУШ). Запроваджені зміни трансформували філософію викладання з пострадянської, авторитарно-трансмісійної на модель, основану на європейських демократичних цінностях, таких як толерантність, повага до особистості та прав людини, діалог, зі сильним акцентом на патріотичних цінностях та захисті Батьківщини.

Реформа НУШ також передбачала трансформацію шкільної мережі, яка характеризується значною територіальною нерівномірністю. В Україні більша кількість навчальних закладів розташована в сільській місцевості, але в них навчається незначний відсоток усіх учнів. Це роками призводило до нижчого рівня освіти в таких закладах і, до того ж (з точки зору органів державної влади, в першу чергу), вони були значним навантаженням на державний бюджет. Тому НУШ запровадила такий тип закладів, як-то опорні школи. Це своєрідний шкільний хаб, створений на базі найкращих місцевих шкіл, до якого підвозять дітей з менших населених пунктів, де було скорочено неефективні шкільні підрозділи. Опорні школи отримали додаткове фінансування на ремонти та закупівлю обладнання, що значно покращило умови навчання.

У місцевостях, які пройшли через фронт або опинилися під окупацією, ефект від кількарічних інвестицій у сучасне навчальне обладнання буквально випарувався. Це, звичайно, пов’язано з мародерством воєнного часу, яке стало візитною карткою російських солдатів. Кількість викраденого електронного обладнання, інтерактивних дошок, телевізорів, проєкторів чи лабораторного устаткування обчислюється тисячами. Аналогічна ситуація з автобусами для перевезення школярів, які військовики реквізують сотнями.

Усе це разом руйнує матеріальну базу системи освіти на територіях, безпосередньо прилеглих до бойових дій, і водночас підкреслює масштабність потреб, з якими стикається українська влада.

Позитивні сторони пандемії коронавірусу

У цій кризовій ситуації на допомогу українським вчителям та учням прийшов COVID-19, а точніше досвід дистанційного навчання під час локдауну. Багато вчителів відзначає, що завдяки ноу-хау пандемії після 24 лютого 2022 року учасникам освітнього процесу не довелося пережити шок. Мій досвід зустрічей з українськими вчителями з Харкова показав, що вони добре знайомі з віртуальними інструментами навчання. Не можна недооцінювати і залучення глобальних комунікаційних платформ, таких як Zoom, які одразу після російського вторгнення надали безкоштовні ліцензії для навчальних закладів в Україні, що дозволило продовжити заняття дистанційно. Хай як це парадоксально, але проходження пандемії коронавірусу зміцнило не тільки імунну систему українського населення, а й посилило стійкість освітньої системи, яка змогла продовжити роботу в надзвичайно складних матеріальних умовах, оскільки вже мала змогу працювати віртуально.

Однак відповідь українських вчителів – це не просто зворушлива історія боротьби з окупаційною силою, як у голлівудському фільмі. З технічного боку, дистанційне навчання відбувається з перебоями через очевидний факт атак на об’єкти критичної інфраструктури, тобто через дефіцит електроенергії. Крім того, існує згубний вплив соціального розшарування, коли більшість дітей з бідних сімей використовують телефон для дистанційної освіти. Різні дані вказують на те, що, можливо, лише кожен четвертий учень використовує ноутбук у навчанні. Тому деякі місцеві органи влади за підтримки міжнародних інституцій організовують щось на кшталт центрів комп’ютерного втручання, але це лише крапля в морі потреб.

І тут ми підходимо до ще однієї ключової проблеми, пов’язаної з російською гуманітарною агресією. Я маю на увазі психологічні наслідки, яких зазнали учасники системи внаслідок пережитої війни. Це менш кількісно вимірювана сфера, але наслідки якої переслідуватимуть українське суспільство набагато довше, ніж зруйновані дороги та мости.

Чому соціально-психологічні витрати такі великі? Насамперед тому, що вони не мають географічної кореляції. Травматичний стрес, викликаний, наприклад, очікуванням бомбардувань, загалом впливає на всю країну, а не тільки на прифронтові території. Продовження викладацької роботи в умовах воєнного часу стає вже не просто передачею знань, а своєрідною місією, формою соціального спротиву і водночас груповою психотерапією для її учасників. Це має свої наслідки.

Викладачі стали набагато більше перевантажені роботою, що призводить до сильного сплеску професійного вигорання. З іншого боку, серед учнів багато досліджень показують типові симптоми ПТСР – тривогу, апатію і смуток, почуття самотності, гнів. Це означає, що, за оцінками, кілька сотень тисяч людей у сусідній країні потребують тієї чи іншої форми психологічної підтримки. Якщо подивитися на цю проблему крізь призму польського, тобто мирного, досвіду розвалу системи психологічної підтримки дітей і підлітків та агонального стану психіатрії, то ми усвідомлюємо масштаб виклику, який стоїть перед українським суспільством. У цьому випадку наші сусіди навряд чи зможуть розраховувати на польську допомогу, оскільки ми самі не даємо собі ради із цією проблемою.

Освіта як російська зброя

Ключову роль, яку відіграє освіта в процесі встановлення контролю над суспільством на певній території, усвідомлює і держава-окупант.

Гуманітарна агресія проти України була ретельно спланована. Російський наступ у медійній сфері, у конфесійній сфері (з використанням функціонерів православної церкви) і саме у сфері освіти в широкому розумінні просувався набагато ефективніше, ніж військовий. Метою було якнайшвидше перевести систему освіти на окупованих територіях на російські стандарти, щоб вони могли органічно влитися в структури федерації як так звані нові території. Для цього була використана випробувана схема призначення кураторів або меценатів з-поміж російських інституцій, які nolens volens повинні здійснювати опіку над «партнерами Новоросії». Ця практика оманливо нагадує бандитські порядки 1990-х років, коли кримінальна верхівка призначала «смотрящих» для нагляду за порядком у певному районі від імені мафіозних босів. У цьому випадку «смотрящих» призначали з російських університетів, корумпуючи їх і роблячи де-факто співучасниками міжнародних злочинів.

Про важливість цієї діяльності для осіб, які ухвалюють рішення в Кремлі, свідчить престиж університетів, якими вони вирішили пожертвувати, і темпи інтеграції. Рівно через три місяці після початку вторгнення в університетах Донбасу з’явилися представники Вищої школи економіки, Російського економічного університету ім. Плеханова або Московського державного університету ім. Ломоносова, тобто найкращих університетів усієї Російської Федерації. Протягом десятка днів були підписані угоди про співпрацю, проведені спільні засідання вчених рад, почали узгоджуватися деталі видачі подвійних дипломів. Враховуючи неповороткість російської бюрократії, це відбувалося з надзвуковою швидкістю.

Рішучість, з якою окупаційна влада підійшла до інтеграції системи освіти з російськими стандартами, має не лише прагматичну, але й ідеологічну мотивацію. Військова агресія проти України розпочалася 2014 року, але гуманітарний наступ триває безперервно з часів розпаду СРСР. Досвід цих десятиліть підказує, що контроль над педагогами, тобто різними, часто неформальними способами навчання чи виховання, є надзвичайно важливим. Поруч із медійними повідомленнями найважливішою є освіта, тобто шкільна програма, її форма і, зрештою, мова, якою вона ведеться. Усе це разом узяте роками гарантувало перемогу російських ставлеників на виборах у східних регіонах України та Криму, а потім стало підставою для вторгнення.

Однак пліч-о-пліч з прагматичним аспектом йде ідеологічна надбудова кремлівського керівництва, втілена в концепції «русского мира». І в ньому історія, а точніше її москвоцентрична інтерпретація, посідає центральне місце. Саме в площині інтерпретації минулого найповніше сконцентровані всі явища, відповідальні за агресивну позицію Росії: імперіалізм і почуття винятковості, образи, схильність до авторитаризму чи некромантії. Інакше кажучи, «русский мир» заражає через переосмислення історії. Саме тому вже 25 травня 2022 року були відкриті філії Російського історичного товариства, спочатку в Луганську, а одразу після цього – в так званій ДНР. Назва організації може наштовхнути на думку, що це об’єднання запилених архівістів, які перечитують нікому не потрібні томи. Насправді ж це престижна інституція, коріння якої сягає ХІХ століття і яка об’єднує важливих людей у галузі історії та військової справи. Нинішнім головою Товариства є Сєргєй Наришкін, голова Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації.

Дітей довелося викрадати

Із перспективи кількох місяців відкритої агресії видно, що Росія зазнала поразки і на освітньому фронті, і сталося це завдяки спротиву українських освітян. Про це яскраво свідчить, наприклад, ситуація в Херсонській області, де для початку навчального року окупантам довелося привозити вчителів з Росії або Криму.

Зворотним боком цієї невигідної для окупантів ситуації є неефективність системи перевиховання, тобто асиміляція до російськості на тимчасово окупованих територіях.

Можна припустити, що саме з цієї причини, серед іншого, російська влада здійснює депортації українських дітей до Росії, за якими часто стоїть обман, шантаж або просте викрадення з українських родин. Виявляється, що в розумінні росіян лише радикальне викорчовування та переселення дітей може гарантувати очікуваний ефект асиміляції. Це сумне свідчення того, що для розуміння цієї війни сфера освіти, догляду та виховання є не менш важливою, ніж військова сфера. Адже дуже ймовірно, що Україна виграє цю війну у військовому плані, і це буде тріумфом її армії. Але міжнародний суд над військовим злочинцем Владіміром Путіним розпочнеться із зачитування звинувачень у незаконній депортації українських дітей.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут

Оригінальна назва статті: Rosjanie zrobili z edukacji broń

Zgłoś naruszenie/Błąd