Зло було подолано, але не знищено: як 35 років тому Центральна Європа здобула свободу

35 років тому Центральна Європа відчула прилив безпрецедентного позитивного ентузіазму щодо щойно здобутої свободи та нових можливостей.

Британський історик Тімоті Гартон Еш підсумував падіння комунізму в Центральній Європі у 1989 році словами: “Те, що зайняло у Польщі дев’ять років, в Угорщині – дев’ять місяців, у Східній Німеччині – дев’ять тижнів, у Чехословаччині зайняло б дев’ять днів”.

Дійсно, в Польщі та Угорщині перші частково вільні вибори відбулися вже в середині 1989 року; в Німеччині Берлінський мур впав у жовтні.

А у Чехословаччині 17 листопада тисячі студентів та інших молодих людей вийшли на вулиці, щоб згадати своїх попередників з 1939 року, які в той час так само протестували проти іншого тоталітаризму – нацистської окупації Чехословаччини.

Реклама:

Жорстокий розгін їхньої мирної демонстрації за демократію, свободу і права людини спричинив Оксамитову революцію, яка за лічені дні привела до падіння комуністичного режиму і в Чехословаччині.

Холодна війна закінчилася і почалися 1990-ті – золотий вік для мого покоління.

Почався період із небаченими раніше можливостями подорожувати світом або навчатися на Заході. Ми були в ейфорії від нової ери – слухали мегахіт Wind of Change німецьких Scorpions та були зачаровані книгою Френсіса Фукуями “Кінець історії та остання людина”.

Сотні тисяч окупаційних радянських солдатів пішли з Центральної Європи без жодного пострілу. Більше того, у 1991 році розпався страшний, ненависний, всемогутній “вічний” Радянський Союз.

Нам здавалося, що нарешті настала доба миру, спокою, процвітання і демократії, і що так триватиме й надалі. Ми відчували, що глобальне зіткнення ліберальної демократії з різними формами тоталітаризму і авторитаризму завершилося її остаточною перемогою.

Ми навіть не уявляли, наскільки ми помилялися. Те, що для нас у Центральній Європі було втіленням прагнення до демократії, прав людини, свободи, верховенства права та “повернення до Європи”, для народів Росії було приниженням і поразкою.

Далеко на сході демон зла продовжував дрімати і був змушений відступити, вбачаючи у втраті свого контролю і впливу над нашою частиною Європи “найбільшу геополітичну катастрофу XX століття”. Ми не усвідомлювали, що Росія прагнула помститися і відновити свій імперський статус.

Ми також не усвідомлювали, що наше “повернення до Європи” – вступ до ЄС і НАТО – стало можливим не лише завдяки нашому бажанню і зусиллям повернутися туди, де ми хотіли бути як вільні нації, але й через тодішню економічну слабкість Російської імперії.

Ми, чехи, а також поляки, словаки, естонці, литовці, угорці та болгари, змогли скористатися цим унікальним вікном можливостей. Ми не замислювалися, що далі на схід є інші народи, які також хочуть належати до “нашої” Європи.

Але, на жаль, ці країни мали нещастя бути географічно занадто близькими до свого російського сусіда, перебувати під його гнітом довше, ніж ми, або залишатися прив’язаними до імперської Росії через корумпованість їхніх еліт.

Після 17 листопада 1989 року я іноді замислювався, як це – бути дисидентом за комунізму. Іноді я трохи шкодував, що моє покоління не зіткнеться з тими ж викликами, що й у 70-х і 80-х роках XX століття.

Але сьогоднішні події у Східній Європі жорстоко позбавили мене навіть цієї ілюзії!

Навпаки, перед моїм поколінням сьогодні стоїть майже екзистенційний виклик – захистити наш демократичний світ від реваншистської Росії, яка здобула економічну силу завдяки нашій залежності від її нафти і газу.

Мої друзі та знайомі, мої однолітки та їхні сини в Україні сьогодні змушені боротися за ті самі цінності, що й ми в 1989 році, але вже зі зброєю в руках.

Українське суспільство платить ціну, яка обчислюється тисячами втрачених життів і руйнуванням цілих міст і регіонів, за те, що ми в Центральній Європі вважали само собою зрозумілим і сприймали як належне кожен день з 1989 року: демократію, свободу, право на самовизначення.

Інші країни регіону, такі як Молдова і Грузія, які також хочуть вирватися з імперських лещат Росії, стикаються з гібридними атаками з боку Росії, яка не хоче їх відпускати.

Тому сьогодні я бачу спадщину нашого 17 листопада в тому, що боротьба проти агресивного тоталітаризму чи імперського мислення, боротьба за демократію, права людини і людську свободу ще далека від завершення.

Вона просто відбувається сьогодні все далі від нас. Але оскільки йдеться про наші спільні цінності, це також і наша боротьба.

І саме тому гасло “За нашу і вашу свободу” залишається актуальним.

Публікації в рубриці “Експертна думка” не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів

Zgłoś naruszenie/Błąd