Від «Землі» до «Тартюфа». Яким був сезон у театрі імені Марії Заньковецької

У театрі імені Марії Заньковецької завершився черговий сезон. Проте слово «черговий» йому не надто пасує: без сумніву, він був надзвичайно насиченим та складним, проте дуже цікавим. Новий керівник театру Максим Голенко, призначений у червні 2023 року, обіцяв багато прем’єр.

«Я хочу, щоб театр був справді національним, і по репертуару, і по якості контенту. Мені здається, що я це можу, вмію, і знаю, як це робити», – сказав Максим Горенко ZAXID.NET відразу після свого призначення. Цікаво подивитись, що вдалося театрові та його керівнику за цей рік.

Тартюф під номером «тринадцять»

Завершується сезон 13- прем’єрою, виставою Жана-Батіста Мольєра «Тартюф» у постановці режисера з Литви Оскараса Коршуноваса.

Для театру Заньковецької це не перша постановка однієї із найвідоміших у світі п’єс. У 1986-му році у режисурі Алли Бабенко та сценографії Мирона Кипріяна головні ролі зіграли Богдан Козак, Федір Стригун, Лариса Кадирова, Володимир Кучинський, Тетяна Каспрук, Таїсія Литвиненко, Олег Драч.

Роль Тартюфа. Тоді виникло питання, як Тартюф може викликати симпатію? Тим більше, що грає його актор, який зіграв Леніна? Богдану Козаку вдалося викрутитись і виставу залишили у репертуарі.

У прем’єрі 2024 року Тартюфа грає Юрій Хвостенко, який саме цього року знову повернувся до театру.

Також у виставі грають Василь Коржук (Оргон), Оксана Цимбаліст (Ельміра), Юрій Радіонов/ Володимир Пантєлєєв (Даміс), Дарина Федина/Оксана Галів (Мар’яна), Любов Боровська (пані Пернель), Андрій Козак (Клеант), Марія Шумейко (Доріна).

Це третя вистава і для Оскараса Коршуноваса, який уже ставив «Тартюфа» у Данії та Литві. Він переніс постановку на львівську сцену разом зі сценографією Вітаутаса Нарбутаса. Працювати з цим матеріалом вирішив сам львівський театр.

Коршуновас вважає, що у «Тартюфі», якого звикли сприймати як комедії, насправді багато трагічного.

Вийшла надзвичайно складна з технічного боку вистава. Кураторка проєкту Крістіна Кісєльовайте називає її найскладнішою з технічного боку в Україні.

Перше, що бачать глядачі: знаменитий лабіринт Версалю. Проте він зроблений зі штучної трави, яка муляє око не лише на театральній сцені. А на ній і поготів. Такий матеріал відразу натякає на штучність, не справжність.

Так, класичний Мольєр саме про це, про обман та вдаване святенництво. Ця п’єса була скандальною від самої своєї прем’єри у 1664 році. Проте за роки свого існування вона йшла, без перебільшення, мало не у всіх театрах світу.

Вистава Коршуноваса – про сучасність. Зрештою, і мольєрівський текст тут став лише основою, відправною точкою. У театрі говорять про політику, соцмережі, секс. Звісно, і про брехню, про віртуальне, що підміняє собою реальне.

Одним із головних, принаймні найпомітнішим, засобом у виставі є пряма трансляція подій на великий екран на ар’єрсцені. То з гримерки, то просто зі сцени. А то і з екранів гаджетів в руках персонажів. Оргон, що нагадує усіх депутатів відразу, говорить більшість свого тексту у камеру. Інші герої «зависають» у соцмережах, бавляться у стрілялки. Проте актуальність не у цьому (точніше не лише у цьому). Вона у монологах, які, відштовхуючись від класичних текстів, говорять актори. Але і сам Мольєр звучить дуже свіжо.

Не можна сказати, що сьогодні вистава є несподіваною та провокативною, проте вона є цікавою. Зрештою, головним досягненням сезону, мабуть, стало саме те, що ходити в театр Заньковецької стало цікаво. Тут можуть здивувати.

Як минув сезон?

Адже прем’єрі «Тартюфа» передувало чимало подій. Протягом року театр відкрив дві нові сцени – «Стрих» та Блакитну залу, а також оновив Камерну сцену. Протягом сезону у театрі відбулось 13 прем’єр.

Постановки за творами української класики та сучасної прози й поезії:

Світової класики:

Сучасних світових драматургів:

Проте головною прем’єрою року у театрі називають «майже мюзикл» від Максима Голенка, виставу «Червона рута» за сценарієм Наталки Ворожбит про Володимира Івасюка.

Художниця Юлія Заулична створила сценографію, сіру та монументальну, ніби зроблену з бетону. І з цієї сірості проростає червона рута Івасюка. І в цій монументальній статичній сірості він намагався працювати так, як вважав за потрібне.

Це велика вистава, де реальність та символізм існують поряд де актори співають на живо (особлива вдячність авторам вистави за використання оригінальних аранжувань). Тут можна побачити відомих людей та спробувати дізнатись більше про Івасюка та його оточення, а можна спробувати просто поглянути на абсолютно власне трактування образів та самої історії від Максима Голенка.

«Кожен музикант в оркестровій ямі був знайомий з Івасюком. Пригадує, як виглядав і з ким жив. Всі все знають. Тому ми зробили обережну історію. У Ворожбит вона називається «Майже біографічна історія», але у ній немає біографічного підґрунтя. Ми не робимо історію суто про Івасюка. Ми робимо історію про українського культурного героя. Це наші фантазії, роздуми і поруч не Братунь, а поет, не Ротару, а Софія. У виставі немає конкретики. Ми не претендуємо на документальність», ‒ каже Максим Голенко.

Наступний сезон також обіцяє дивувати: першою виставою 23 серпня стануть «Кайдаші». Згодом буде «Чарлі та шоколадна фабрика» та ще багато всього.

Фото Катерини Сліпченко

Zgłoś naruszenie/Błąd