“Багато наших військових зацікавилися історією”. Історія бібліотекарки із військового шпиталю

“Алло, пані Оксано? – пролунало якось в моєму телефоні. – Телефоную вам сказати, що ми отримали вашу посилку з книгами. Їх так багато, з усієї України. Ми дуже вдячні”.

Якось на просторах Facebook мені на очі потрапило оголошення харківської волонтерки про те, що у бібліотеку місцевого шпиталю потрібні книжки українською мовою.

“Ви що, телефонуєте кожному, хто надсилав книжки?” – здивувалася я.

“Аякже, – відгукнулася пані Поліна. – Кожному, чиє ім′я і телефон зазначені на посилці Нової пошти. Хоча, на жаль, на деяких посилках затерлися контактні дані, і я не можу подякувати”.

Бібліотекарка Поліна Оксанченко

Хтось надсилав посилки, а хтось приносив книжки особисто – харків`яни приносили книжки просто у шпиталь, і охорона проводила їх з КПП до бібліотеки. А нещодавно книжечки приніс військовий зі Львова, що лікується у цьому шпиталі – йому їх надіслала дружина спеціально для бібліотеки.

“Я в захваті від того, скільки людей відгукнулося! І Київ, і Рівне, і Львів, і Харків… особливо багато з Києва”, – каже пані Поліна.

Місцеві письменники подарували авторські екземпляри своїх творів. Харківське видавництво “Фоліо” привезло чотири десятки книжок. 

“Є такий волонтер Олександр Сапронов, – розповідає пані Поліна. – Уявляєте, він закуповує українську літературу для сільських бібліотек на деокупованих територіях. А зараз придбав і привіз для нашої бібліотеки півсотні книжок і журналів про Україну”.

Звісно, не можна сказати, що досі бібліотека мала порожні полиці. Але здебільшого це була медична література, та ще й російською мовою. Трішки української класики – ось це і все.

“У нас дуже багато книжок про медицину і вони старі, – розповідає пані Поліна. – Є книжки про досвід у Другу світову війну по всіх хірургічних профілях, і командир шпиталю узяв особисто усі 32 томи цього видання. А потім до бібліотеки прийшов кожен хірург і узяв книжку за своїм профілем. Але наші військові та й персонал все частіше запитували – чи немає у вас чогось почитати українською? Я давала, що є, але ж хочеться більше, і сучасних книжок”.

Про те, що бібліотеці потрібні книжки, широкому загалу стало відомо випадково. Якось до шпиталю прийшла група журналістів, і пані Поліна, як гостинна господиня, показувала їм, де що розташоване, водила поверхами і коридорами. І, звісно, не могла не розповісти про свою бібліотеку.

“Одна з журналістів записала мої дані і каже: будуть вам приходити книжечки! – згадує пані Поліна. – Це було в п’ятницю, а в понеділок я вже отримала перші 30 посилок.

До бібліотеки часто заходить капелан нашого шпиталю отець Геннадій Рохманійко. Він каже – ви звертайтеся, якщо треба, я допоможу з книгами. Носив посилки з пошти і вантажив у свою машину, потім довіз їх на територію шпиталю – бо не кожну ж машину пропускають. Після цього допоміг мені розібрати посилки. І от я йому кажу: “Отче, як би я хотіла, щоб ці книжечки ще й доходили до наших захисників та лікарів у мобільних госпіталях ближче до передової.” Він відповів: “Без проблем, наготовляйте, а я відвезу”.

Ось так за допомогою капелана налагодили обмін книжками і для мобільних шпиталів.

“Отець Геннадій везе туди книжки, а потім забирає назад, але не всі. От, наприклад, якийсь солдат лежав у шпиталі, потім його відправили назад на передову, а він книжку не дочитав і взяв з собою, – пояснює пані Поліна. – А там хтось візьме в нього і теж почитає цю українську книжечку. Ми ж для того і збираємо книжки, щоб наші захисники їх читали”.

Щодня ранок пані Поліни починається з того, що вона обходить палати у різних відділеннях. У лікарняному коридорі вона має спеціальні шафки, куди приносить свої книжки. Заходить до кожної кімнати, розповідає, що ось у коридорі є нові книжечки, кличе – приходьте, оберіть собі, що почитати.

Дивно, але в часи, коли будь-яку книгу можна почитати чи послухати в смартфоні, читачі шпитальної бібліотеки просять паперову, “живу”, як вони називають її, книгу. Хтось читає сам, комусь читають рідні. Є такі, яким нема кому почитати, а самі вони не можуть цього зробити через поранення. До них приходить пані Поліна.

Ми спілкуємося з нею під час обідньої перерви. Я хвилююся: “Через нашу розмову ви не встигнете пообідати!”.

Вона відповідає: “А я не ходжу на обід. Розумієте, наші лікарі в цей час ідуть до їдальні, а потім можуть зайти в бібліотеку, в інший час вони не мають такої можливості. То я чекаю”.

“Напевно, ви для наших захисників частинка мирного життя, як-от в дитинстві : пішов до бібліотеки, взяв книжку”, – кажу їй.

Пані Поліна усміхається: “А ви знаєте, якось заходить до мене в бібліотеку хлопчина і каже: “Я в дитинстві читав Нестайка “Тореадори з Васюківки”. Хотів би ще почитати. У вас є?”. Кажу: “Є!”.

Пані Поліна з капеланом

Пані Поліна розповідає, які книжки мають найбільший попит в її бібліотеці: “Багато наших військових зацікавилися історією. Я передаю такі книжки і в мобільні шпиталі, і на передову. Хоча беруть і про кохання, і детективи. Хтось шукає технічну літературу – про снайперську гвинтівку, про танки та артилерію. Розумієте, хлопці тут лікуються, і ще вчаться!”.

Заходить пані Поліна і в палати, де лежать важкі поранені:

“Я минулого разу принесла їм трохи книжок. Там лежав один солдат, років біля 40. Спокійний такий. Він каже: “Я хотів би почитати, та погано бачу”. У нього дуже сильна контузія. Я заспокоюю: “Дай Бог, зір до вас повернеться, не втрачайте надію!”. Він: “Ну, сподіваюся”. Скільки в нас молодих хлопців залишаються без ніг, без рук, це так важко. І морально важко бачити їх”.

Коли пані Поліна розповідає про своїх читачів, часто замовкає, робить важкі паузи. Їй нелегко добирати слова.

“Вони беруть книжечки, але спершу хочуть виговоритися, розповідають своєї історії, – розповідає вона. – Я повертаюся з їхніх палат і ще кілька днів почуваюся хворою. Дуже важко переношу історії про бої, про те, як була загроза оточення, як загинули побратими… Або от лежить хлопчина в шпиталі, в нього немає руки чи ноги, і він каже мені: “Я сам сільський, мені б щось таке почитати про рослини. Коли повернуся додому, збираюся посадити сад. У вас є така література?”. Я кажу: “Звичайно є!”. Розумієте, в нього є плани, він не опускає руки, він хоче жити далі.

Хлопці розповідають про своїх дітей, показують їхні фото. І ти вже живеш їхнім життям. А потім я їду додому містом, дивлюся на мирне життя Харкова, нехай і під обстрілами, і відчуваю, що, мабуть, у нас один світ, а у них там, на передовій, інший. Дехто виписується зі шпиталю, повертається на передову і пише мені звідти. Пишуть, коли їм боляче, коли важко, і це такий жах”.

Я слухаю пані Поліну, і мені хочеться обійняти її. Не знаю, що сказати і не наважуюся перебити. Розумію, що у неї теж наболіло. Ця маленька сильна жінка, бібліотекарка малесенької бібліотеки військового шпиталю, тримає на своїх плечах навіть більше, ніж може.

“У нашому шпиталі працює і група психологічної підтримки військових, і капелан – він теж ходить по палатах, підтримує хлопців. Наші лікарі дуже добрі люди, я ними захоплююся, скільки через їхні руки пройшло наших героїв. Багато хто допомагає хлопцям. І я чую від психологів: не пропускайте все так сильно через себе. А як тут не пропускати?” – каже жінка.

Бібліотека пані Поліни поступово росте.

“Я працюю тут лише два роки і розвиваю бібліотеку, як можу, роблю те, що вмію, – скромно розповідає вона. – А хлопцям так і кажу: ось ці книжки – це від наших громадян,  які не байдужі, які за вас хвилюються”. Я все записую, хто що прислав – може колись знадобиться”.