Basztowa 13 – ten adres wielu przemyślanom kojarzy się przeważnie z placówką medyczną. Niewielu bowiem wie, że w budynku tym mieści się także punkt noclegowy, w którym krótkotrwałą przystań przed dalszą podróżą w głąb Polski lub za granicę znajdują obywatele Ukrainy – przeważnie kobiety i dzieci. Działa od sierpnia ub.r., pod skrzydłami przemyskiego oddziału związku Ukraińców w Polsce. Udzielił schronienia około 9 tysiącom ludzi.
Wiele noclegowni i punktów wsparcia dla uciekających przed wojenną pożogą obywateli Ukrainy wygaszono wraz z opadnięciem migracyjnej fali. Jednak Basztowa 13 działa nieprzerwanie.
Oferuje nocleg, czystą pościel, ciepły posiłek, w razie potrzeby wsparcie psychologiczne, opiekę lekarza, ciepły i przyjazny kącik zabaw dla dzieci, udziela niezbędnych wskazówek. Ściany punktu noclegowego były niemym świadkiem tysięcy historii przerażonych i zaskoczonych sytuacją ukraińskich kobiet i ich dzieci, szukających dla siebie nowego miejsca do życia.
Choć są tu tylko przez chwilę, bo w punkcie mogą przebywać do 48 godzin, pani Ewa – koordynująca pracę punktu – wiele z tych opowieści pamięta do dziś, a wiele towarzyszących tutejszej codzienności obrazków utkwi jej w głowie pewnie do końca życia.
Tu spotykamy między innymi Marynę i jej 13-letniego syna Danila. Właśnie wrócili z dworca PKP, gdzie kupili bilety na dalszą podróż. W Przemyślu są pierwszy raz. Przyjechali z Odessy. Jadą w nieznane. Ich celem są Niemcy, ale na miejscu nikt na nich nie czeka, nie mają też żadnego konkretnego adresu, pod którym mieliby się stawić. Nie znają języka. Zamierzają się zwrócić o pomoc do wolontariuszy. Liczą na to, że to oni wskażą im miejsce, gdzie mogliby się na początku zatrzymać i przetrwać pierwszy okres. Jeśli nie uda im się ułożyć tam sobie życia, wrócą do Polski. To ich plan B.
Sprzedała obrączkę, telefon i komputer syna. Na start musi wystarczyć
22 lutego 2022 roku, kiedy wybuchła wojna, pojechali z synem do Lwowa, do ciotki. Tam czuli się bezpieczniej i przebywali przez jakiś czas. Potem wrócili do siebie.
– Bałam się wyjeżdżać za granicę, ale za namową syna podjęłam w końcu decyzję o wyjeździe za granicę. Najpierw pojechaliśmy do Mikołajowa, do mojej siostry. Tam zdecydowaliśmy, że spróbujemy się dostać do Niemiec. W Odessie najpierw sprzątałam w kawiarni, potem pracowałam w rolnictwie. Liczę, że jakąś pracę uda mi się znaleźć w Niemczech i będziemy się mieli z czego utrzymać. Sprzedałam obrączkę i telefon, a także komputer syna, żeby mieć jakieś oszczędności na start. Jedziemy zupełnie sami, mąż zmarł 3 lata temu – dzieli się swoją historią Maryna Bugajenko.
Zapytana o nastroje panujące obecnie w Ukrainie, mówi, że wszyscy mają głęboką nadzieję, że wojna wkrótce się skończy, choć rozsądek i obserwacja tego, co się dzieje, podpowiadają, że nieprędko dojdzie do zakończenia tego konfliktu.
Danil, syn Maryny, do zmian, które lada chwila mają nastąpić w jego życiu, nastawiony jest pozytywnie. Od roku nie uczęszcza do tradycyjnej szkoły, uczy się zdalnie. W czasie, kiedy rozmawiam z jego mamą, czas zajmuje mu wolontariuszka – Nadia.
Mimo że zajmuje chłopca grą i rozmową, co jakiś czas zerka w telefon i śledzi informacje o Ukrainie, odtwarzając odgłos wyjących syren alarmowych… Wojna w tak młodej psychice mimo wszystko odciska mocny ślad. Kiedy były alarmy bombowe, razem z matką schodzili do schronów. Z czasem przestali, przyjmując postawę: co ma być, to będzie…
Podróż w nieznane albo konkretny plan
Punkt noclegowy przy Basztowej pełni swoje zadanie od 8 sierpnia ub.r. Wcześniej Ukraińcy schronienie znajdowali w sali teatralnej Domu Ukraińskiego w Przemyślu. Teraz tam realizowane są inne inicjatywy adresowane do uchodźców. Bezpośrednia pomoc oferowana jest właśnie przy Basztowej 13, w punkcie recepcyjnym na dworcu, który obejmuje też pokój mamy i dziecka oraz na ulicy Szykowskiego, gdzie istnieje możliwość dłuższego pobytu.
– U nas musi się on zamknąć w 48 godzinach. Czasami robimy wyjątek, na przykład kiedy nie ma możliwości kupienia od ręki biletu na pociąg, co dotyczy szczególnie dalszych połączeń zagranicznych. Skala migracji jest oczywiście teraz nieco inna niż na początku, kiedy nie starczało nam 50 łóżek, jakie mieliśmy tu na stanie.
Dziś to wystarczająca liczba w stosunku do potrzeb. Wiele osób dociera do nas już kolejny raz. Zdążyli wyjechać z kraju, a potem wrócić, żeby sprawdzić, co u rodziny i czy ich dom nadal stoi. Potem ponownie wyjeżdżają do miejsca, w którym zbudowali sobie nowe życie. Ci, którzy trafiają do nas po raz pierwszy, to większości osoby kierowane przez wolontariuszy prosto z dworca – opowiada Ewa Pułkowska, koordynatorka punktu noclegowego przy Basztowej.
Jak dodaje, scenariusze są różne. W mniejszości są tacy, którzy podobnie jak pani Maryna jadą w ciemno, szukając nowego miejsca do życia. Częściej zdarzają się osoby, które mają konkretny plan, są do wyjazdu lepiej przygotowane finansowo i wiedzą, gdzie będzie ich docelowe miejsce podróży.
Emigrujących można podzielić na tych, którzy chcą w nowym miejscu zostać i nie planują powrotu do Ukrainy, choć początkowo byli nastawieni do wyjazdu sceptycznie. Ale nie brakuje też osób, które chcą wrócić, jak tylko skończy się wojna.
Kobiety pełne siły i determinacji
Ludzie zjeżdżają do punktu przy Basztowej najczęściej na wieczór. Wczesnym rankiem, już od godziny 5, zaczynają się wyjazdy. W okolicach g. 10 punkt w zasadzie wymiera, zostaje 10 – 15 osób. Wieczorem miejsce ponownie się zapełnia. W matkach, które najczęściej podróżują same z dziećmi, jest ogromna determinacja i siła.
– Mogę je tylko podziwiać. Doskonale nad wszystkim panują, wiedzą, że muszą zapewnić dzieciom bezpieczne miejsce do życia i że robią to dla ich dobra. Ojcowie najczęściej nie mogą wyjechać. Przeważnie albo walczą na froncie, albo są w gotowości i opiekują się starszymi członkami rodziny, którzy nie chcą opuścić domu – mówi E. Pułkowska.
Głównym kierunkiem wyjazdów do niedawna był Hannover, gdzie co 2 dni kursował bezpłatny pociąg. Od kiedy go nie ma, połowa obywateli Ukrainy emigruje do Niemiec, połowa wyrusza w Polskę. Pojedyncze osoby chcą zostać w Przemyślu, ze względu na bliskość granicy.
Oprócz pomocy w kwestii zakwaterowania, organizacja pomaga też przybyszom z Ukrainy w wyszukiwaniu ofert pracy w całej Polsce.
– Mamy sprawdzone miejsca, z którymi współpracujemy. Oferują pracę i darmowe mieszkanie. Są w naszym gronie także osoby, które z nami zostały – kontynuuje pani Ewa, wskazując na Nadię, która zjawiła się w Przemyślu z dziećmi zaraz po wybuchu wojny. Pracuje w punkcie przy Basztowej między innymi jako animatorka dla dzieci.
Historia Nadii to historia tysięcy ukraińskich matek
Historia Nadii to opowieść podobna do wielu innych, jakie stały się udziałem ukraińskich kobiet. Przyjechała do Przemyśla z Dubrowicy. Zabrała ze sobą dzieci. Dzień wybuchu wojny pamięta, jakby to było wczoraj.
– Około 5.30 zadzwoniła do niej sąsiadka i powiedziała „Nadia, zaczęła się wojna”. Na początku nie wierzyłam. Wydawało się, że za dzień, dwa wszystko się jakoś uspokoi. Następnego dnia zadzwonił brat i powiedział, że razem z rodziną do nas jadą. Choć było niebezpieczne, udało im się dotrzeć. Zapadła decyzja, że razem z dziećmi oraz resztą kobiet z naszej rodziny i ich dziećmi musimy uciekać do Polski.
Dotarliśmy tu od 5 marca ub.r. Z mężem pożegnałam się na granicy we Lwowie. Zawrócił, a ja dotarłam z dziećmi do Przemyśla. To był mój pierwszy wyjazd za granicę. Byłam przerażona. Nie znałam polskiego. Nie mogliśmy znaleźć miejsca w hotelu. Pomógł nam Polak, pan Maciej. To nasz anioł stróż. Zaoferował na kilka dni lokum swojej cioci. To miał być wyjazd na dwa, góra trzy tygodnie, a jesteśmy tutaj do teraz. Młodszy syn poszedł do szkoły podstawowej, starszy właśnie zaczęło studia na przemyskiej uczelni.
Tęsknię za domem, za mężem, ale dzieci już się tu zadomowiły. Od tamtej pory byliśmy w Ukrainie tylko jeden raz. Co będzie dalej? Nie wiem. Chciałabym wrócić, ale dla dzieci lepiej jest, by żyły normalnie w Polsce. Wciąż nie wiadomo, co czeka Ukrainę. Na razie trwamy więc tu, gdzie jesteśmy, licząc, że w końcu to, co złe, się skończy – mówi z nadzieją, dziękując wszystkich ludziom, którzy udzielili jej wsparcia w tym trudnym momencie.
Punkt noclegowy przy Basztowej 13 będzie działał w Przemyślu, dopóki będzie taka potrzeba i dopóki nie skończą się źródła jego finansowania. Od początku istnienia wspiera go wiele organizacji zagranicznych, a także Polska Akcja Humanitarna, bez której wsparcia – jak podkreśla jego koordynatorka – niemożliwe byłoby organizowanie pomocy na tak dużą skalę.
ПЕРЕМИШЛЬ
Вулиця Баштова, 13 – у багатьох перемишлян ця адреса асоціюється з медичним закладом. Мало хто знає, що в цій будівлі також знаходиться пункт ночівлі, де громадяни України – переважно жінки та діти – знаходять тимчасовий притулок перед тим, як продовжити свою подорож Польщею або за кордон. Він діє з серпня минулого року під опікою Перемиського відділення Об’єднання українців у Польщі. І надав притулок близько 9 000 осіб.
Багато притулків і пунктів підтримки для українських громадян, які рятувалися від воєнного лихоліття, були ліквідовані, коли міграційна хвиля пішла на спад. Однак Баштова 13 продовжує працювати безперервно.
Пропонує ночівлю, чисту постільну білизну, теплу їжу, психологічну підтримку за потреби, медичну допомогу, теплу і дружню ігрову зону для дітей, а також надає необхідну консультативну допомогу. Стіни притулку для ночівлі стали мовчазним свідком тисяч історій наляканих і розгублених українських жінок та їхніх дітей, що вимушені були шукати нове місце для життя.
Хоча вони перебувають тут недовго, оскільки можуть бути тут до 48 годин, пані Єва, яка координує роботу центру, пам’ятає багато історій донині. А багато образів, які супроводжують повсякденне життя тут, ймовірно залишаться в її пам’яті на все життя.
Серед інших зустрічаємо тут Марину та її 13-річного сина Данила. Вони щойно повернулися з залізничного вокзалу, де купили квитки на подальшу подорож. У Перемишлі вперше. Приїхали з Одеси. Їдуть у невідомість. Їхній пункт призначення – Німеччина, але на місці на них ніхто не чекає і вони не мають конкретної адреси, куди можна було б звернутися. Мови не знають. Мають намір просити допомоги у волонтерів. Сподіваються, що саме вони покажуть їм місце, де можна зупинитися на деякий час і пережити перший період. Якщо їм не вдасться там влаштувати своє життя, повернуться до Польщі. Це їхній план Б.
Продала обручку, телефон і комп’ютер сина. Цього мало б вистачити для початку
24 лютого 2022 року, після вибуху війни, вони з сином поїхали до Львова, до тітки. Там почувалися в більшій безпеці і залишилися на деякий час. Потім повернулися додому.
– Я боялась їхати за кордон, але через наполягання сина все ж таки прийняла рішення їхати. Спочатку ми поїхали до Миколаєва, до моєї сестри. Там вирішили, що спробуємо потрапити до Німеччини. В Одесі я спочатку прибирала в кав’ярні, потім працювала в сільському господарстві. Сподіваюся, що в Німеччині знайду якусь роботу і нам буде на що жити. Я продала обручку і телефон, а також комп’ютер сина, щоб мати якісь заощадження для початку. Їдемо самі, чоловік помер три роки тому”, – ділиться своєю історією Марина Бугаєнко.
На запитання про настрої, які зараз панують в Україні, вона каже, що всі мають велику надію на швидке закінчення війни, хоча здоровий глузд і спостереження того, що відбувається підказують, що кінця конфлікту найближчим часом не буде.
Данило, син Марини, позитивно ставиться до змін, які незабаром відбудуться в його житті. Він уже рік не ходить до традиційної школи і навчається дистанційно. Поки я розмовляю з матір’ю, його час займає волонтерка Надя.
Хоч вона і займає хлопчика грою та розмовою, час від часу він поглядає на телефон і стежить за новинами про Україну, відтворюючи звук виття сирен тривоги….. Війна все ж залишає сильний відбиток на такій юній психіці. Коли лунали сигнали повітряної тривоги, вони з матір’ю спускалися в бомбосховища. З часом перестали це робити, прийнявши позицію: що має бути, те буде….
Подорож у невідоме чи конкретний план
Пункт тимчасового розміщення на Баштовій працює з 8 серпня минулого року. Раніше українці знаходили притулок у театральній залі Українського Дому в Перемишлі. Тепер там реалізують інші ініціативи, спрямовані для біженців. Безпосередню допомогу надають власне на Баштовій 13, у пункті рецепційному на залізничному вокзалі, де також є кімната матері і дитини, та на Шиковського, де можливим є більш тривале перебування.
– У нас час перебування мусить обмежуватись 48 годинами. Іноді ми робимо виняток. Наприклад, коли немає можливості відразу купити квиток на поїзд, що особливо актуально для далеких закордонних сполучень. Масштаби міграції зараз, звичайно, дещо інші, ніж на початку, коли 50 ліжок, які ми мали в наявності, було недостатньо.
На сьогодні це достатня кількість відносно потреб. Багато людей звертаються до нас повторно. Їм вдалося виїхати з країни, а потім повернутися, щоб перевірити, як там їхня родина, чи стоїть ще їхній будинок. Потім знову їдуть туди, де побудували для себе нове життя. Ті, хто приходить до нас вперше, – це переважно люди, яких волонтери скеровують безпосередньо з вокзалу”, – розповідає Ева Пульковська, координаторка пункту тимчасового розміщення на Баштовій.
Як вона додає, сценарії бувають різні. У меншості ті, котрі, як пані Марина, їдуть наосліп, шукаючи нове місце для життя. Частіше зустрічаються особи, які мають конкретний план, краще підготовлені фінансово до від’їзду і знають, де буде кінцевий пункт їх подорожі.
Емігрантів можна поділити на тих, хто хоче залишитися на новому місці і не планує повертатися до України, навіть якщо спочатку були скептично налаштовані щодо від’їзду. Але також не бракує людей, які хочуть повернутися, як тільки закінчиться війна.
Жінки, сповнені сили та рішучості
Люди сходяться до пункту на Баштовій найчастіше ввечері. Рано вранці, вже від 5 ранку, починають від’їжджати. Близько 10 години ранку пункт практично вимирає, залишається від 10 до 15 осіб. Увечері місце знову заповнюється. В матерів, які найчастіше їдуть самі з дітьми, відчувається велика рішучість і сила духу.
– Я можу тільки захоплюватися ними. Вони чудово все контролюють, знають, що повинні організувати безпечне місце своїм дітям і що роблять це для їхнього ж добра. Тати найчастіше не можуть виїхати. Здебільшого вони або воюють на фронті, або перебувають у резерві і піклуються про літніх членів сім’ї, які не хочуть залишати домівку”, – розповідає Е. Пульковська.
Основним напрямком виїзду донедавна був Ганновер, куди кожні 2 дні курсував безкоштовний потяг. Відколи його немає, половина громадян України емігрує до Німеччини, половина – до Польщі. Окремі люди хочуть залишитися в Перемишлі через його близькість до кордону.
Окрім допомоги з житлом, організація також допомагає переселенцям з України в пошуку роботи по всій Польщі.
– У нас є перевірені місця, з якими ми співпрацюємо. Вони пропонують роботу і безкоштовне житло. Серед нас є також люди, які залишилися”, – продовжує Єва, вказуючи на Надію, яка приїхала до Перемишля з дітьми одразу після вибуху війни. Вона працює в пункті на Баштовій, серед іншого, як дитяча аніматорка.
Історія Надії – це історія тисяч українських матерів
Історія Надії – це історія, схожа до багато інших, яка стала долею українських жінок. Приїхала вона до Перемишля з Дубровиці. Забрала з собою дітей. День, коли почалася війна, вона пам’ятає так, ніби це було вчора.
– Близько 5.30 ранку їй зателефонувала сусідка і сказала: “Надю, почалася війна.” Спочатку не повірила. Здавалося, що за день-два все якось заспокоїться. Наступного дня зателефонував брат і сказав, що він із сім’єю їде до нас. Хоча це було небезпечно, але їм вдалося дістатися туди. Було прийнято рішення, що ми мусимо втікати до Польщі разом з дітьми та рештою жінок з нашої родини та їхніми дітьми.
Приїхали сюди 5 березня минулого року. З чоловіком попрощалася на кордоні у Львові. Він повернув назад, а я з дітьми приїхала до Перемишля. Це була моя перша поїздка за кордон. Я була перелякана. Не знала польської мови. Ми не могли знайти місця в готелі. Нам допоміг поляк, пан Мацей. Це наш ангел-охоронець. Він запропонував будинок своєї тітки на кілька днів. Це мала бути поїздка на два, максимум на три тижні, а ми тут досі. Молодший син пішов до молодшої школи, старший тільки почав навчатися в перемиському ВНЗ.
Сумую за домом, за чоловіком, але діти вже освоїлися тут. Відтоді ми були в Україні лише один раз. Що буде далі? Не знаю. Я б хотіла повернутися, але для дітей краще жити нормальним життям у Польщі. Досі не відомо, що чекає на Україну. Тому поки що ми залишаємося там, де ми є, сподіваючись, що врешті-решт погане закінчиться”, – з надією говорить вона, дякуючи всім людям, які надали їй підтримку в цей важкий час.
Пункт тимчасового перебування на Баштовій, 13 буде працювати в Перемишлі доти, доки в ньому буде потреба і доки не вичерпаються джерела його фінансування. Від початку свого існування його підтримують багато іноземних організацій, а також Польська Акція Гуманітарна, без підтримки якої – як підкреслює її координаторка – було б неможливо організувати допомогу в такому обсязі.
Уршуля Ґєло
Autor: Życie Podkarpackie
Zgłoś naruszenie/Błąd
Pozytywnie
Neutralnie 
Negatywnie
Lubię to!
Super
Ekscytujący 
Ciekawy
Smieszny
Smutny
Wściekły
Przerażony
Szokujący
Wzruszający
Rozczarowany
Zaskoczony
Prawda
Manipulacja
Fake news
Oryginalne źródło ZOBACZ
Dodaj kanał RSS
Musisz być zalogowanym aby zaproponować nowy kanal RSS