Сергій – учитель із 18-річним стажем. На початку повномасштабної війни він викладав історію в одній із шкіл Кропивницького, тому мав “залізобетонну” відстрочку від служби в армії. Але в червні 2022-го сам пішов у військкомат і добровільно мобілізувався в ЗСУ.
Через півтора року служби боєць звільнився за сімейними обставинами, однак улітку цього року повернувся в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Ба більше – підписав контракт на три роки!
Вчинки Сергія, котрий спокійно міг залишатися вдома й займатися улюбленою педагогічною працею, настільки нестандартні, що командир підрозділу якось жартома назвав його аферистом. Прізвисько приклеїлося і перетворилося на позивний. Так учитель історії з Кропивницького став у армії Аферистом.
Ось його історія.
“На перших порах штурмовики не дуже хотіли їхати зі мною на бойові завдання…”
Насправді у 40-річного Сергія Колесніченка немає жодної схильності до афер, він освічена й інтелігентна людина. Просто має почуття обов’язку, яке хтось, можливо, вважає надмірним.
ВІДЕО ДНЯ
Свого часу Сергій закінчив педагогічний університет і став працювати за фахом у себе вдома в Кропивницькому – викладати історію в ліцеї “Науковому”. Він не проходив строкову службу й не вчився на військовій кафедрі.
Для педагогічних працівників навіть під час воєнного стану передбачена відстрочка від в армії, однак коли почалася війна, Сергій довів свої класи до літніх канікул і пішов у військкомат.
Сергій із прапором свого підрозділу
Фото Ярослава Галаса
– На уроках історії я розповідав про патріотизм, державність, необхідність захищати Україну, – пояснює свій вчинок Сергій. – І ось коли прийшов час дійсно захистити свою країну, то я – здоровий чоловік – мав і далі залишатися в школі? Тобто говорити одне, а на ділі робити інше? Я 18 років пропрацював педагогом і помітив таке правило – ти будеш хорошим учителем тільки тоді, коли діти тобі вірять. А діти повірять, якщо твої слова не розходяться з ділом
Якщо ж ти стоїш у теплому класі й розповідаєш, що треба захищати свою країну зі зброєю в руках, то учні відчують цей дисонанс. І мені буде соромно. Чи можу я йти до директорки й просити: “Дайте, будь ласка, довідку у військкомат, що я вчитель, бо я не хочу йти в ЗСУ, а буду розповідати про патріотизм усно”?
У військкоматі про патріотизм чи націоналістичні ідеї Сергія ніхто не питав, його одразу направили в навчальний центр на Львівщину, а далі – на тренування за фахом. Людині з вищою освітою, котра ніколи не водила машину й не має водійських прав, підібрали “найвідповіднішу” спеціальність – механік-водій бойової машини піхоти (БМП).
У вересні 2022-го після навчання Сергія розподілили в гірсько-штурмову роту 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Тоді тривали гарячі бої на Херсонщині, піхотні підрозділи вели постійні штурми з використанням БМП. А в навчальному центрі механік-водій навіть толком не зумів вивчити бойову машину.
– Коли я прийшов у роту й пояснив заступнику командира, що насправді не дуже розбираюся в БМП, він спитав: “Ти раніше їздив на машині?” “Ні, тільки на велосипеді”. “Та це те ж саме – штурвал у БМП схожий на велосипедне кермо – повертаєш вправо, машина їде направо, повертаєш вліво – їде наліво”. Але приставив до мене двох наставників.
Рота після штурмів якраз перебувала на кількаденному відведенні, бійці відпочивали й готувалися до нового наступу. І за цей час Сергій вивчав свою БМП – їздив уздовж посадки, через посадку, повільно й швидко, назад і вперед.
– Спочатку мені це важко давалося, – згадує колишній історик. – Однак у нас у роті був дуже хороший боєць – Василь Поліщук (Буйвол). Він побачив, як мені непросто, якось підійшов і сказав: “Людина будь-чому може навчитися, але тільки якщо захоче”. Я добре запам’ятав цю фразу, Буйвол тоді дуже підтримав мене. Він брав участь у багатьох штурмах, отримав кілька поранень, контузій і звільнився.
На перших порах штурмовики не дуже хотіли їхати з Сергієм на бойові завдання. І їх можна зрозуміти, адже від вправності механіка-водія часто залежать життя бійців. Утім, незабаром він так опанував свій фах, що в роті не залишилося жодного піхотного відділення, яке відмовилося б із ним їхати.
Під час перших же виїздів БМП Сергія потрапляла під вогонь, по ній працював ворожий танк і міномет. Танк стріляв із закритої позиції, очевидно, його коригувала ворожа піхота із сусідньої посадки. І поки по рації передавали координати, Сергій встигав міняти позицію – така собі гра в доганялки. Звичайно, щастило не завжди, під час одного з обстрілів мінометні осколки пробили в копусі БМП наскрізні діри.
– Чи страшно їхати на штурми? – повторює моє питання Сергій. – Звичайно, дуже страшно… А механіку ще й психологічно найважче. Приїхав на точку, піхота зіскочила з броні, навідник гармати контролює свій сектор і веде за необхідності вогонь, а ти сидиш всередині, бачиш у триплекс тільки невеличку ділянку перед собою й чекаєш – прилетить по тобі чи не прилетить. Час тоді тягнеться так довго, що здається вічністю, хоча по годиннику проходить усього 15-20 хвилин…
Учитель історії став на війні навідником гармати БМП
Фото, надане Сергієм
Гірсько-штурмові підрозділи завжди кидають туди, де найважче, і Сергій у складі своєї роти побував у найгірших “звіздорізах”. Брав участь у штурмах на Херсонщині, тримав активну оборону в Бахмуті (його БМП і вела вогонь по ворогу, і евакуювала поранених). Затим були нові штурми в ході контрнаступу на Запоріжжі.
Під час одного бою колишній учитель отримав контузію, але вважає, що легко відбувся. Він із сумом згадує багатьох товаришів, котрі загинули в боях, і прекрасно розуміє, що й сам може не повернутися. Одного разу від загибелі його врятувало диво, вірніше, вправність товаришів.
– Це було під час контрнаступу на Запоріжжі, моя БМП під час штурмів працювала на евакуації поранених і доставці боєприпасів. Після чергової евакуації ми заїхали в посадку, але росіяни вирахували нас із неба. І направили “Ланцет” (ударний дрон-камікадзе, призначений для знищення важкої техніки). Я побачив, як він підлітає й заходить у піке на мою машину. Ще пару секунд і все…
У цей момент дрон побачили й двоє штурмовиків. Один крикнув: “Небо!” й відкрив вогонь із автомата, до нього приєднався інший. І вони зуміли збити “Ланцет” автоматними чергами!
Дрон вибухнув метрів 15 над БМП – бойова частина відлетіла в поле, а крила впали прямо перед машиною. Якби “Ланцет” врізався в “беху”, загинув би і екіпаж, і піхотинці по сусідству.
“Війна не закінчиться за три роки – я в цьому певен”
Восени минулого року у мами Сергія, котра мала інвалідність, різко погіршився стан, тому боєць звільнився за сімейними обставинами. І відновив педагогічну роботу. Щоб бути постійно з хворою мамою, влаштувався в онлайн-школу (до того ж, там вища зарплата, порівняно із загальноосвітньою школою). На жаль, невдовзі мама померла.
Онлайн-школа не передбачає відстрочки для своїх працівників, і теоретично Сергій міг повернутися в свій ліцей. Тим більше, що він уже був ветераном, мав статус учасника бойових дій, а в ліцеї якраз впроваджували новий курс захисту Батьківщини. Однак Сергій не повернувся до школи, і коли влітку цього року в магазині йому вручили повістку, знову пішов у військкомат.
Не маючи водійських прав, Сергій опанував спеціальність водія-механіка бойової машини піхоти
Фото, надане Сергієм
– Дома в мене дружина й двоє дітей. Сину 16, а доньці скоро виповниться 6 років. Як вони поставилися до того, що я міг залишитися вдома, але пішов на війну? З розумінням. Коли мобілізувався перший раз – такий був час. І я, і дружина були переконані, що це така справа, яку хтось мусить робити. Бо якщо всі скажуть: “Я не буду!”, то хто тоді піде?
Так сталося, що ти народився чоловіком, відповідно, в тебе є свої переваги і обов’язки. Коли виникає необхідність захищати свою сім’ю зі зброєю в руках, мусиш це робити, бо чоловік. Це не те, що конституційний обов’язок, ти в принципі маєш так робити. До прикладу, якщо ґвалтівник нападе на твою дружину, ти ж не будеш казати – я не майстер спорту, то не буду тебе захищати. Так само й під час другої мобілізації. Десь переховуватися в підвалі? Ну, це не для мене…
Пробоїна в корпусі БМП від ворожого мінометного вогню
Фото, надане Сергієм
Після проходження військово-лікарської комісії Сергій зрозумів, що цього разу може потрапити в іншу частину, а не в 128 ОГШБр. І міг скористатися цим, адже гірсько-штурмова бригада – це дуже небезпечно. Однак він вирішив будь-що повернутися в свою роту, до своїх товаришів.
– Я подзвонив заступнику командира й спитав, як це зробити. Він відверто пояснив, що відношення з бригади нічого не вартують, мене розподілять на розсуд військкомату. Єдиний вихід – підписати контракт, тоді боєць точно потрапить у той підрозділ, який вибере. І я погодився.
Підписав контракт не тому, що це 128 бригада чи гірсько-штурмовий підрозділ, а для того, щоб повернутися до людей, котрих знаю, в котрих упевнений, із котрими хочу служити незалежно від підрозділу.
Перший контракт для солдатів і сержантів – три роки, це значить, що якщо війна закінчиться раніше, Сергій все одно не зможе звільнитися. Утім, сам він сприймає цей факт дуже спокійно (хоча дехто назвав би його песимістом).
– Війна не закінчиться за три роки, – каже він коротко. – Я в цьому певен…
Звичайно, після війни Сергій повернеться в школу. Він бачить себе тільки вчителем, хоч і здобув на війні інший фах і навіть пішов на підвищення – чекає призначення із солдатської посади механіка-водія на сержантську навідника гармати. А ще за час служби в армії колишній педагог чітко зрозумів різницю в стосунках у військовому й шкільному колективах.
– В армії стосунки, безумовно, щиріші. У школі ти проходиш на роботу зранку і йдеш після обіду. У цей проміжок людина може собі дозволити вдягнути маску – бути вихованою, стриманою, елегантною. А тут таке не проходить – ти в колективі 24/7, тому штучність довго не протримається, скоро проявляється справжнє обличчя. І тоді стає зрозуміло, що це за людина.
Тут особлива близькість, якщо пафосно – своя родинність чи братерство. Якихось хитрощів, підлості, заздрощів набагато менше, ніж у цивільному. І тобі тут швидше допоможуть. Наприклад, коли вдома я купив пралку, то не міг знайти помічника, щоб винести її на 3-й поверх. А тут якщо заклинила гармата (взагалі-то, це моя проблема, бо я навідник), але попроси кого завгодно, хто не зайнятий, і він допоможе.
Сергій (другий праворуч) із бойовими побратимами
Фото, надане Сергієм
Обидві школи пам’ятають свого вчителя. Ліцей прислав колишньому історику набір дорогих інструментів після того, як свої згоріли внаслідок обстрілу “Градів”. А онлайн-школа допомогла з інверторним генератором. Зі свого боку Сергій і сам намагається продовжувати педагогічну діяльність, хай навіть умовно. Він завжди на зв’язку зі своїми учнями.
– Ми регулярно спілкуємося на різні теми – нейтральні, побутові, навіть особисті, – каже боєць. – Діти цікавляться, як справи, питають, чи можуть щось прислати. Я завжди відмовляюся, хоча приємно, що вони намагаються допомогти. Буває, просять допомогти вирішити контрольну роботу, написати реферат чи відповісти на якесь складне питання. І я завжди допомагаю – все-таки вчитель…
Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади
Zgłoś naruszenie/Błąd
Pozytywnie
Neutralnie 
Negatywnie
Lubię to!
Super
Ekscytujący 
Ciekawy
Smieszny
Smutny
Wściekły
Przerażony
Szokujący
Wzruszający
Rozczarowany
Zaskoczony
Prawda
Manipulacja
Fake news
Oryginalne źródło ZOBACZ
Dodaj kanał RSS
Musisz być zalogowanym aby zaproponować nowy kanal RSS