Всі говорять про Покровськ. Ну як всі — ті, хто у моїй бульбашці. А я читаю і мовчу.
Хоча вперше піймав себе на думці, що можу нарешті сказати — не озираючись. Не в півтону, не підбираючи слова. Бо ж знову ‘прилетить’, почнуть розслідування, кудись там відправлять, переведуть наказом.
Але все одно підбираю. Бо перестати бути частиною ЗСУ неможливо. Можна вийти з лав, але не з себе. Як і вони з мене.
Мовчу не тому. Мовчу, бо це вже пережито. Переболіло. Перегоріло. Аж до попелу, до прокопченого повітря навколо.
Скільки разів це вже було? Бахмут. Авдіївка. Курахове. А перед ними — Лисичанськ, Сіверськодонецьк, Соледар. Міста-привиди. Міста, що так і не стали фортецями.
Пам’ятаю Бахмут — попечене, покалічене, ніби божевільне місто. Він навіть сниться інколи. Чадний, тяжкий сон. Фантастичне марево, в якому немає ані початку ані кінця. Будинки, що обступають з усіх боків. Ніби чекають. Ніби самим своїм існуванням підштовхують. Ніби шепочуть: “Вставай. Йди. Роби щось.”
Але між нами тепер відстань — більша, ніж той “сіряк”, який ми пролітали на древній, майже антикварній ем-те-ел-бехє. Тепер його так легко не здолати.
Пам’ятаю, як, б’ючись за кожен будинок, за кожен поверх, чіпляючись за їх вигорілі нутрощі, ми потроху відступали.
З підвалу в підвал.
І зрідка, в моменти перепочинку, коли ловили сигнал старлінку, з подивом читали “сирські новини” — про те, як наші сили оборони щойно героїчно зупинили наступ ворога. І навіть щось там відбили.
Мабуть, ту саму дев’ятиповерхівку, з якої нас кошмарив снайпер, а потім зухвалий танк виїхавши з-за неї майже нам на зустріч розмотав наш підвал вщент. Розмотав до нудоти, до болю в голові, до крові у вухах.
Ми злі на себе — за те, що не змогли зняти того клятого снайпера, ту ДРГ, що заходила в тил, злі на брехню командування, яка жебоніла з телемарафону.
Відбили той будинок собі назад.
Він пробув нашим чотири години.
Потім знову став не нашим.
Разом з ще чотирма кварталами навколо.
Тіла побратимів так і залишилися в колодязях бахмутських висоток.
Пам’ятаю погляд молодого хлопчика, рудого до відчаю, якого я підняв зі слизької каші бахмутських вулиць.
Всі вони прострілювалися і потрібно було вміти їх швидко перебігти, заздалегідь розрахувавши рухи. Цей підліток послизнувся та впав. В його очах читалася безнадія, як в очах покинутої напризволяще собаки, що зустрічаєш на узбіччі дороги. Читався якісь віддалений погляд, що підштовхував до думки про те, що в його житті вже все вирішене, що часточкою свідомості він вже десь у майбутньому, контури якого для нього вже викристалізовуються. І воно не тут, не в цих, до вінчиків наповнених калюжами води, вирв від прильотів.
Відкотилися, бо коли знаєш лише Бена, Тоху та Джуса, що сидять в сусідніх кімнатах, думаєш, що в сусідньому будинку такі ж самі “бени”, “тохи” та “джуси”, виявляється — їх там давно немає.
Всі ці ‘бени’, ‘тохи’ та ‘джуси’, вони не те, що з іншої роти чи батальйону. Вони з якоїсь іншої невідомої частини, яка розгублена ніби дитина, що щойно привели в дитячий садочок, лише два дні як зайшла в місто і навіть не зорієнтувалася де мали б бути ті позиції, які вже виявляється давно не їх.
Ти не знав, що в сусідніх будинках вже не вони. Там вже давно оселилася смерть. Тобі просто про це ніхто не сказав. Випустили з уваги. Не вважали за потрібне.
Бо коли твоє підкріплення — лише голос у рації та напівцивільний евак для поранених, і лише у випадку якщо вдасться його викликати. А з пацючої шпарини бачиш злагоджений наступ противника, в якому по черзі в гру вступають міномети, танки, дрони, ніби за рухом невидимого диригенту, потім йде піхота, яку прикривають заздалегідь приховані снайпери — шансів немає.
Точніше, вони є — але не на твою користь. Імовірні шанси є лише на те, аби так само потонути і залишиться назавжди на дні тих бетонних колодязів нікому не потрібного міста. Фейкової фортеці.
Підвали міста перетворилися на місця зустрічі з тими, з ким ти колись тренувався на полігонах.
Їх тоді, як і зараз, терміново відправили “рятувати ситуацію”.
Яку вже врятувати неможливо.
Після такого досвіду на світ навколо дивишся інакше. Він перестає дивувати. Все перестає дивувати. Як і популістичні заяви головкома. Ти — частина чужої гри. І це доводиться прийняти.
На авдіївський напрямок ми потрапили наприкінці лютого двадцять четвертого. Авдіївка кілька днів як стала не наша. Покровськ тоді був за сорок кілометрів від лінії фронту, яка насувалася, як неконтрольована виразка на ще живі тканини.
Ми жартували — робили ставки, коли місто перетвориться на не наш тил.
Я ставив на літо двадцять четвертого.
Воно трималося до осені двадцять п’ятого.
Декоративні укріплення навколо нього підходили для оборони так само як дитячі лялькові будинки для житла. Селидове, Новогродівка, Мирноград, висушені шахтарські містечка, занедбані, постарілі на цілу вічність, ніби вкриті лишаями та іржею. Їх евакуаційні стежки, грунтовки та дороги всоталися в шкіру разом з брудом.
Такі самі окремі розгублені, розкидані ніби хлібні крихти Гензеля та Грети, по краях ще нашої території, підрозділи на околицях цих шахтарських містечок. Їм, як і нам колись так само віддали наказ зайти на вже давно захоплені ворогом позиції. Звітні дані не можна псувати. Вони важливіші за життя. Ці підрозділи були раптово та хаотично прикомандировані й так само раптово та хаотично відкомандировані до інших бригад звідки через місяць їх відкомандирують кудись далі.
Коли ми ще були на полігоні в одному з лісів однієї з тилових областей, країни в нашому підрозділі був екскаватор — величезна сталева потвора. Глиба, махіна, монстр на обхід якого по колу знадобилося б з пів години часу.
Його роль в обороні країни для мене досі залишається загадкою.
Ми його бачили лише в ті моменти, коли він перегризав вервечки грунтових доріг, що вели через ліс до наших наметових таборів. Чим ще до бе-ер-ки вивів з ладу значну частину нашого транспорту. І коли ми вже прибули на позиції, глиба десь там продовжувала гризти нікому не потрібну землю нікому не потрібних лісів тилової області країни.
Без сенсу.
Без напрямку.
Як символ усього, що відбувається.
Це можна було б назвати фарсом, якби я сам не був його частиною. Якийсь жахливий парадокс. Спогади щільно вкриті покривалом кричущого безглуздя, розгубленості, безнадії й повного очманіння.
Я б хотів розповісти іншу історію — що надихає, з продовженням, на яке чекаєш.
Але у мене її немає.
Є багато інших.
Схожих.
Вони про різні міста й позивні побратимів, але всі — про одне і те саме.
Zgłoś naruszenie/Błąd
Pozytywnie
Neutralnie 
Negatywnie
Lubię to!
Super
Ekscytujący 
Ciekawy
Smieszny
Smutny
Wściekły
Przerażony
Szokujący
Wzruszający
Rozczarowany
Zaskoczony
Prawda
Manipulacja
Fake news
Oryginalne źródło ZOBACZ
Dodaj kanał RSS
Musisz być zalogowanym aby zaproponować nowy kanal RSS